Родовичі

Але німують Перунові вуста. Тільки місяць вгорі сміється-глузує, аж заливається. Холодний той сміх блискучими нитками землю вишиває. Підставивши руку, глянеш на неї, а вона ніби і не твоя. І Білогривий стоїть, мов вкритий прозорим блискучим покривалом. Підійде до нього Росько, наміриться зірвати те покривало, а пальці в гриві заплутаються. Кінь голову поверне, дихне тепло у вухо, аж лоскітно. Це він так по-своєму проситься в степ, бо нудно йому на припоні біля хижі.

Тихо ступає Білогривий, заколисуючи вершника. Усе в степу не таке, як при світлі. Якісь звуки народжуються в ньому, то грізні й погрозливі, а то тихі й ласкаві. Вони заманюють, беруть з собою душу, і він, наляканий, щоб її не загубити, в забутті правує на ті звуки. Ось наче хтось ледь чутно вимовив його ім’я: «Росько-о-о… Росько-о-о!..» Придержить коня, озирнеться: звідки той голос, хто кличе його?

Аж поки здогадається, що то вітер об трави треться, не дає їм заснути, вишукує в темряві найпахучіші з них і затихає.

Росько чує, як вітер покректує й сопе, висотуючи з квітів запахи.

Йому теж доводилося натрапляти на такі місцини, де аж голова паморочилась від пахощів. Постоїть там, вдихне на повні груди і йде далі. Бо знає, що вітер однак не підпустить, клубком тугим під ноги кинеться, м’яко відштовхуватиме. Або ще й скрикне над вухом таким моторошним голосом, що страх іще довго гнатиметься услід…

А то відкриється раптово з пагорба долина, налита темінню, а в ній вогні. Нікого біля них немає. Здалеку ледь жевріють, а Роськові здається, що то сонце в надвечір’ї зронило кілька крапель і вони червонітимуть усю ніч… Це печенізьке кочовище, і вогонь вони возять з собою. Росько, бувало, підкрадеться якнайближче, щоб тільки собаки не винюхали, і видивляється, примічає. На великих возах усе своє добро складають, і хижі теж. Кожухи ніколи не скидають, ні взимку, ні влітку. По землі мало ходять, усе на конях. Коні в них, як і в Брича, маленькі, міцноногі й гривасті. А вже й злющі й непіддатливі, що поки всядеться котрийсь, то попобігає навкруг, нагаєм намахається. У кожного при боці крива шабля і лук за спиною, навіть малеча, ледве ногами перебирає, а вже пнеться тятиву натягнути. Зате ж і стрільці вони, жоден огнищанин з ними не зрівняється. І вцілять в усе, що не їхнє і що око бачить. Скільки вони тих птахів перебили! Усядеться ворона на верхівку хижі, гляди — вже лежить на землі, пробита стрілою. Загаласують дітлахи, схоплять і до вогнища, обсмалять — і вже їжа є.