Повернутися дощем
- Автор: Талан Светлана
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-1474-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Повернутися дощем». Краткое содержание книги:
— Ось тут можна присісти. — Злий подав стілець. — У пакеті їхні мобільні. Будуть просити — не давай, є наказ.
— Чому? — здивувався Геннадій.
— Ти можеш гарантувати, що серед них нема сєпаратистів, коригувальників чи розвідників? Я — ні. Так надійніше. До того ж усе одно нема зв’язку. Зараз підійдуть ще бійці, тож ти будеш не сам, — сказав Мона. — Ми трохи покимаримо і повернемося.
Хлопці пішли. Геннадій сів на стілець, сперся на спинку. Гули від втоми тіло і ноги. Скільки він поспав? Здавалося, відпочинку як не було, і знову хотілося пити. Підійшли бійці, принесли стільці, сіли поруч.
Знову запрацювала важка артилерія, здригнулися стіни приміщення, і зі стелі посипалася штукатурка. Одразу заплакало немовля.
— Тут є маленькі діти? — спитав Геннадій побратимів.
— Казали, що найменшій дитині дев’ять місяців.
Стихли вибухи, і люди з полегшенням зітхнули, пошепки загомоніли. До бійців підійшла молода жінка.
— Я тутешня вчителька, — пояснила вона, — але справа не в тому. Діти просять їсти, у людей давно скінчилися харчі. Багато хто взагалі нічого не встиг прихопити. Хочу від усіх нас подякувати бійцям, які віддали свою їжу. Вдень нас нагодували печивом і водою, ото й усе. Люди хочуть їсти і пити. Дорослі ще можуть потерпіти, але що робити з дітьми? Скажіть, можна хоча б чимось їх нагодувати?
— Зараз я дізнаюся, — пообіцяв Геннадій.
На кухні йому сказали, що води лишилося обмаль, тільки для бійців, печиво й те скінчилося.
— А де брали печиво? Може, ще є? — поцікавився Гена.
— Жінка-підприємець, яка також у спортзалі, принесла із собою два ящики, тож економили як могли, — сказав боєць. — А ось і Батя! У нього питай.
Олексій Григорович, здавалося, постарів за два дні на кілька років. Стомлений і виснажений, обличчя посіріло, під очима залягли темні кола. На питання про харчі відповів, що під’їзди до міста під активним прицільним вогнем противника, тож чекати на продовольство не варто.
— Спитаю в місцевих, де можна роздобути воду, — сказав комбат, — більше поки що нічого не можу обіцяти.
Геннадій повернувся з невтішними новинами. На нього з надією дивилися очі жінки. Він не зміг сказати правду, розбити її сподівання, тому заспокоїв, що щось придумають.
— Доведеться трохи почекати, — мовив він і відвів погляд.
— Дякую, спробуємо дітей чимось відволікти.
Повернувся з відпочинку Злий.
— Залишив Мону ще поспати, — сказав. — Як тут справи?
Геннадій розповів про прохання жінки нагодувати хоча б дітей та про розмову з командиром.
— Кепсько. — Злий почухав голову. Він поморщив лоба так, як робив завжди, коли приймав якесь важливе рішення. — Незабаром до вас приєднається Мона, — сказав бійцям. — Сєвєр, зі мною!
— Куди?
— Потім дізнаєшся.
Злий швидко попрямував на вихід, за ним побіг Геннадій.
Ранок для Вадима почався вдало. Вітька зласкавився і приніс два літри води.
— Це встановлено, — подав півлітрову пляшку, — а про цю мовчи, — і велів сховати.
Вадим поїв супу на сніданок. Звісно, їжа не домашня, але в супі була і картопля, і морква, і навіть плавало кілька шматочків смаженої цибулі. Чоловік попив чаю, викурив цигарку. Він сидів на лежаку, пускаючи хмаринки диму в маленьке віконце, коли помітив маленьку пташку. Придивився, а то горобець скаче по підвіконню, щось цвірінькає пташиною мовою.
— Добре тобі, — сказав Вадим, — літаєш, де хочеш і куди хочеш, а я тут сиджу в чотирьох стінах і не маю змоги вибратися.
Здавалося, горобець прислухався до його голосу. Він на мить завмер і з цікавістю розглядав полоненого, повертаючи голівку в різні боки.
— Не хочеш помінятися зі мною місцями? — спитав Вадим, випустивши дим.
Пташка стріпнула крильцями і зникла. Вадим згадав, як Настя говорила, що пташка заглядає у вікно до людей, коли приносить якусь новину, і в нього з новою силою пробудилася надія. Він був майже впевнений у тому, що Настя жива і з нею все гаразд.
Вадимові не довелося довго терзатися — його знову повели на допит до Філіна. Йдучи довгим переходом та сходами, Вадим не думав про допит «з пристрастієм». Намагаючись знайти бодай щось хороше, він розмірковував, що засидівся в камері на самоті, а тут випала невеличка прогулянка, коли можна розім’яти ноги, розправити плечі й насолодитися ходінням.