Пригоди. Подорожі. Фантастика - 84

Мендель мовчки міряв кроками кімнату, тримаючи руки в кишенях.

— Насамперед, джентльмени, прошу вибачити, що потурбував вас у таку пору, — врешті озвався він. — Я мусив це зробити. Наш товариш Ромеро Вільєрс помер. Десь із годину тому його тіло забрали з готелю. Медики встановили, що не витримало хворе серце.

Запала приголомшлива тиша. Райгерова рука з сигаретою завмерла на півдорозі до уст, а тоді поволі опала додолу, так і не завершивши своєї мандрівки.

— Бідолаха, — вихопилась у Тальяферо.

— Це жахливо, — охриплим голосом обізвався Каунас. — Вільєрс був… — повів далі він, проте голос не слухався його.

Райгер пересмикнув плечима:

— Справді, Вільєрс мав хворе серце. Тут нічого не вдієш.

— Так, але є ще одна дрібничка, — досить спокійно зауважив Мендель. — Треба дещо повернути.

— Що ви маєте на увазі? — гостро запитав Райгер.

Однак Мендель не звернув на нього уваги:

— Коли ви бачили його востаннє? — спитав.

Йому відповів Тальяферо:

— Вчора увечері. То було щось на зразок вечірки. Ми зібралися разом уперше за останні десять років. Мені незручно це говорити, але зустріч не дала нам втіхи. Вільєрс вважав, що має якісь причини гніватись на нас, і не приховував цього.

— Коли саме це було?

— Вперше близько дев’ятої.

— Вперше?

— Ми бачилися з ним іще раз.

Каунас, здавалося, був стривожений:

— Вільєрс пішов від нас роздратований, і ми просто не могли залишити його в такому стані. Ми сподівалися порозумітись, не хотіли, щоб товариські стосунки отак враз урвались. Тому спустились до нього і…

Але Мендель уже не слухав.

— Ви всі були в його кімнаті?

— Так, — здивовано відповів Каунас.

— Коли саме це було?

— Здається, близько одинадцятої.

Він запитливо глянув на товаришів. Тальяферо ствердно кивнув.

— І скільки ви там пробули?

— Дві хвилини, — встряв у розмову Райгер. — Вільєрс витурив нас зараз же, заявивши, що ми прийшли по його доповідь. — Райгер помовчав, сподіваючись, що Мендель спробує з’ясувати, про яку доповідь ідеться, але той не озивався, і Райгер вів далі: — Я думаю, він тримав її під подушкою. В усякому разі, він лежав упоперек подушки, коли кричав, щоб ми забиралися геть.

— Саме тоді стан Вільєрса, мабуть, і почав катастрофічно погіршуватись, — майже пошепки висловив припущення Каунас.

— Ні, не тоді, — відрубав Мендель і додав: — Певно, ви всі залишили там відбитки своїх пальців.

— Можливо, — майже в тон йому відповів Тальяферо. Пошана до Менделя як до видатного вченого почала відходити на задній план, поступаючись місцем звичайному роздратуванню. Що б там не казав цей Мендель, але ж була лише четверта година ранку. І Тальяферо провадив у тому ж тоні: — Сподіваюсь, ви вже з’ясували все, що вас цікавило?

— Річ у тім, — правив своєї Мендель, — що тепер ідеться не про сам факт смерті Вільєрса, а про дуже важливу справу, безпосередньо з ним пов’язану. Доповідь Вільєрса, віддруковану, наскільки я знаю, тільки в одному примірнику, знайдено засунутою у настільну запальничку і від неї лишилось кілька клаптів. Я не читав і навіть ніколи не бачив доповіді, але знаю суть викладених там положень і готовий у разі потреби заприсягтися в суді: рештки спалених аркушиків — не що інше, як Вільєрсова доповідь, підготовлена до виступу на Конвенті. Ви маєте якісь сумніви, докторе Райгер?