Чорний лабіринт. Книга третя

Після смерті діда Оверка думали перебиратися на село. Дядько Максим не раз кликав до себе. Та якось серед ночі заскочив до них, на Дідову Буду, капітан Коморний з районної безпеки і попросив їх ще деякий час пожити на хуторі, мовляв, у тому є оперативна необхідність: досить пустити чутку, що золото тут, на хуторі, і по нього прийдуть… Тоді капітан залишив у них «маяк», таку маленьку коробочку. Сам заховав її за старі, ще бабині, ікони. В ній треба лише повернути важілець — і радіослужба негайно прийме сигнал тривоги.

Тоді вони сподівалися, що то недовго, що за якийсь місяць-другий відпаде та «оперативна необхідність», і вони переїдуть на село. А воно ось уже й за рік перевалило… Тоді, як забирали золото, капітан залишив у них кілька валізок з хрестиками, скриню з церковним начинням: ризами, дароносицею, позолоченим кадилом — ну все таке, що хоч високої ціни й не має, зате блищить. «То вже хай лишиться, як наживка для тих, хто прийде, — говорив капітан. — Шукатимуть, хай щось і знайдуть. Поки розбиратимуться, що й до чого, то вже і ми нагодимось…» Відтоді скільки часу збігло. Вже думала, що тим воно й обійдеться, а це треба ж було зустріти попа. Ніколи раніше отець Феоктист навіть голови не повертав у її бік, а це так чемно розкланявся, зняв капелюха й почав розпитувати про те, про се, а більше про Ореста…

— Тобі куди воду — до печі чи в сінях лишити? — запитав Орест, збігаючи сходами до сіней.

— Постав біля печі… — Христина подалась слідом. Увійшла в хату, а він уже з цілуванням до неї.

— Ну, Оресте… Ну, що це ти… — знехотя відхилялась од його ласки.

— Сам не знаю… Господи, і чого я так кохаю тебе? Віриш, інколи аж страшно стає за наше кохання… Оце йду від струмка з відром, а в голову лізе таке, що й казати не хочеться. — Він стис її в обіймах так, ніби хотів оборонити від біди, що насувалася. — Не йде мені з голови той Мара.

— Та кинь ти про нього думати…

Орест одійшов од вікна, сів на лаву, сперся ліктями на коліна, зчепив пальці, аж хруснули.

— Може б, ти таки пішла на село? Давай я відведу тебе, га?

— А ти?

— А я повернуся…

— Я без тебе не хочу.

— Ну, ти ж не маленька, комусь та треба бути тут, на хуторі.

— Та куди зараз іти? Он уже смеркає, а ми ще й не вечеряли. Поки зберешся — ніч надворі… Давай уже завтра. Я сходжу до амбулаторії, а ти мотнешся в район, розкажеш Коморному про попа…

— А про що, власне, розказувати? Ще подумає, що на страшка напав.

— І то правда, бо ми таки рано сполошилися з тобою… Він пригорнув її до себе, поцілував у скроню.

— Готуй вечерю, а я піду та домурую… Прийдуть не прийдуть, а той сховок нам згодиться. Ти попіл з печі не вигортала?

— Ні, а навіщо тобі…

— Притрушу кладку, щоб не так свіжо виглядала. — Він набрав у чавунець трохи попелу й пішов через сіни до повітки, де знову заходився мурувати. Але розчин і цегла лишилися в схроні. Довелося лізти туди і все те перекидати до повітки. Поглянув на лаз, що вів звідси під піч. «Вузький… Я то пролізу, а Христина навряд. Вона нині в раменах ширшою стала… Треба буде й з-під печі розширити». Проте взяв до рук кельму і знову заходився мурувати стіну. За роботою ніби не так допікали думки про того Мару, але варто було зупинитись, на мить замислитись, як він знову й знову з'являвся перед ним: перекривлене обличчя й білі, повні ненависті очі, що визирали з-під рудого, вогнистого чуба. Тонкі вуста сочили зміїний шепіт: «Усіх наказано… Вони мене теж не помилують. Але й ти не сподівайся, що житимеш. Якщо не допоможегі мені зберегти золото штабу, винищать усіх твоїх братів, сестер, закатують батька! Ти того хочеш? Ну, коли так, то паняй до совітів…»