Спокутий гріх
- Автор: Дурунда Наталія
- Язык: украинский
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Спокутий гріх». Краткое содержание книги:
Найстрашнішу спокуту несе четверте покоління. В автокатастрофі правнучка Емілія втрачає двох дітей. Чоловік покинув і зійшовся з коханкою. Мати помирає через хворе серце. Більше родичів не має. Життя втратило сенс. Триматися на цьому світі згорьованій жінці допомагають лише друзі.
Несподівано доля дарує їй другий шанс. Емма закохується. Виходить заміж, навіть вінчається у церкві. Щаслива. Знову вагітна. Здається — погане позаду.
Проте буквально напередодні пологів Емілія розкриє страшну сімейну таємницю…
«А й справді, — раптом наче прозрів. — Треба негайно показати цей зловіщий лист отцю Никодиму…»
Тимур довів Емілію до центрального входу в храм.
— Я пройдуся, — поцілував у чоло. — Поки будеш всередині — вирішу деякі справи.
— Добре, любий, — ствердно кивнула головою й боязко зайшла до церкви.
Зараз тут порожньо. Служби немає. Але двері відчинені. Вони ніколи не зачинені перед тими, хто приходить до Бога.
Пахло воском і ладаном.
Підійшла до образу Пресвятої Богородиці.
На мить здалося, що очі Божої Матері зазирають прямісінько в її душу. Вони такі глибокі, добрі, ласкаві, випромінюють любов, викликають довіру, кличуть до Бога, спонукають до каяття…
На руках Пречиста Діва тримає Сина. Він маленький. Її серце радіє.
А ось, поряд — розп’яття!
Емілія аж здригнулася.
Це ж той самий Син своєї матері, що колись лежав на її руках, посміхався немовлям, даруючи їй невимовну радість.
А тут — розтерзаний, закатований, замордований грішниками.
Що пережила Мати, коли побачила на хресті свою розіп’яту, замучену дитину?
Емілія відчула, як стисло груди.
З очей покотилися сльози.
Ноги підкосилися.
Опустилася на коліна.
— Господи, — звела очі до розп’яття, — врятуй мене. Врятуй моє дитя, — ревно шепотіла. — Благаю. Я вже сповна заплатила за чужі гріхи. Каюся у своїх. Допоможи… — припала обличчям до холодної підлоги. — Не відвертайся, — важко схлипувала. — Дай відчути, що Ти поряд. Простягни мені свою руку. Простягни… мені… — заливалася гіркими сльозами.
Раптом почула чиїсь тихі кроки.
Піднялася.
Обернулася.
Неподалік, у чорній сутані, стояв отець Никодим.
— Бог завжди чує тих, хто взиває до Нього, — співчутливо промовив.
— Я можу сповідатися? — тихо попросила Емілія.
— Звичайно, — лагідно усміхнувся. — Хвилинку. Одягну епітрахіль.
— Отче, чому там, за порогом церкви, так страшно, наче ступаю по крихкому льоду? Враження, що ніч не минає. Немає світанку… — запитала, коли увійшла у сповідальницю. — А тут — спокійно…
— Бо тут відчуваєте присутність Бога, — пояснив священик. — Коли пустите Його у своє серце — не знатимете страху й за межами храму. Чого саме боїтеся?
— Смерті, — впевнено відповіла. — Вона забирає найдорожче, по живому ріже, відриває від грудей… Більше такого не витримаю…
— Смерть може вбити тіло, але не душу. Ті, кого вважаєте мертвими — не лежать у могилах, бо тіло перетворилося на землю, а душа з Богом.
— Але я вже ніколи не обніму… — тихо заплакала Емілія. — Не почую їх голоси. Не пригорну до себе. А коли розумію, що причиною є чужий гріх…
— Чужий гріх… — задумано повторив отець Никодим. — Я щойно прочитав листа, якого дав мені ваш чоловік. Єдине, що в ньому вартує уваги — це кінцівка. «Моліться», — сказано там.
— А решта? — здивувалася Емілія. — Хіба моя прабабуся не сотворила гріха?
— Так, — погодився священик. — Страшного гріха. Смертельного. Не покаялася! — твердо уточнив.
— Лише, що не покаялася? — не могла повірити тому, що чує молода жінка.
— Лише, — впевнено відповів. — Бо ми всі — смертні люди з грішними думками. Ніхто не застрахований від поганих вчинків, навіть від тяжкого гріха. Проте, Біблія описує багато випадків, коли Бог прощає грішника, та ще й такого, якого людина ніколи б не пробачила. Наприклад, розбійника, який помирав на хресті поряд з Ісусом. Злочинців було двоє: один — праворуч Господа, інший — ліворуч. Чому врятувався лише один? Адже грішили однаково: грабували, убивали, проливали чужу кров. Як гадаєте?
— Каяття і віра… — тихо прошепотіла Емілія.
— Правильно, — усміхнувся священик. — Саме каяття. Щире, сердечне, глибоке… і віра.
— Але вже кілька поколінь у нашому роду помирають хлопчики. І це — неспростовний факт, — намагалася зрозуміти, в чому ж причина.
— У Святому Письмі сказано: «Той, хто згрішив — мусить умерти. Син за провину батькову не буде відповідати. А батько за провину сина не буде відповідати. Праведність зостанеться з праведним, а гріховність — із грішником». Не шукайте причин того, що відбувається, в чужих гріхах. Кожне ваше покоління повинно добре проаналізувати свої власні проступки. От ви, — на мить зупинився, — не відчуваєте за собою жодного важкого гріха? Не тільки ділом вчиненого, але й словом чи думкою?
Емма замислилася.
— Так, — налякано згадала.
Адже незадовго до трагедії готова була вбити ненароджене маля. Ініціатива походила від Антона. Але, якби вона категорично не погодилася, не допустила навіть думки про смерть власної дитини — він би не наполягав. Проте, Емілія пішла на гріх, від якого врятував лише випадок.