Учта для гайвороння
- Автор: Мартин Джордж Рэймонд Ричард
- Серия: Пісня льоду та вогню #4
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Переводчик: Вячеслав Леонідович Бродовий
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Учта для гайвороння». Краткое содержание книги:
Особистий, незалежний, експериментальний перекладацький проект з елементами літературної адаптації. При передачі ряду імен, назв, термінів державності та побуту застосовуються українські та східноєвропейські старожитності з метою творчо відтворити живу авторську атмосферу вигаданого середньовічного світу.
До паперових книжкових видань цей переклад жодного стосунку не має, створений задля власної втіхи.
Переклад-адаптація В. Бродового: березень 2015 — жовтень 2016 р. Друга редакція, оновлена і з виправленнями: 22 травня 2017 р.
Мапи до книжки, разом з повним доробком перекладів: http://ice-and-fire.in.ua.
Поволі очі звикли до пітьми. Зсередини храм здавався значно більшим, ніж ззовні. Вестероські септи були семикутні, з сімома вівтарями семи богів. Але тут богів було більше, ніж семеро. Їхні боввани стояли уздовж стіни, дебелі та погрозливі. При їхніх ногах блимали червоні свічки — тьмяні, наче віддалені зірки. Найближчою була мармурова жінка заввишки у дванадцять стоп — з її очей текли справжні сльози, наповнюючи миску в її ж руках. За нею на престолі чорного дерева сидів чоловік з левовою головою. З іншого боку дверей став дибки на дві могутні ноги велетенський кінь зі спижу та заліза. Ще далі виднілося велике кам’яне обличчя, бліда дитина з мечем, кошлатий чорний цап завбільшки з зубра, чоловік у каптурі, що спирався на патерицю. Решта здалася Ар’ї неясними тіньми, ледве видними крізь пітьму. Між подобами богів ховалися стінні заглибини, оповиті темрявою — лише подекуди в них горіли поодинокі свічки.
Тиха, наче тінь, Ар’я рухалася між рядів довгих кам’яних лав з мечем у руці. Ноги підказували їй, що підлога тут теж кам’яна — але не вилощений мармур на зразок того, що у Великому Септі Баелора, а щось грубіше. Вона проминула купку жінок, які шепотілися одна з одною. Повітря було жарке і важке, аж вона позіхнула. Чувся запах свічок — незнайомий запах, який вона завважила за якесь чудернацьке зілля; та просуваючись глибше до храму, Ар’я внюхала сніг, соснову глицю, гарячу юшку. «Добрі пахощі» — подумала вона, підбадьорилася і посмілівішала аж настільки, щоб вкласти Голку назад до піхов.
Посередині храму вона знайшла воду, яку чула раніше — водойму в десять стоп завширшки, чорну, наче чорнило, освітлену тьмяними червоними свічками. Коло неї сидів молодик у сріблястій киреї та тихо плакав. Ар’я побачила, як він занурив руку в воду, пустивши водоймою червонясті рясиці, а тоді вийняв і облизнув пальці один за одним. «Напевне, дуже спраглий.» На цямрині водойми розставлені були кам’яні кухлики; Ар’я наповнила один із них і подала молодикові напитися. Той витріщився на неї на якусь мить, побачивши підношення.
— Валар моргуліс, — промовив він.
— Валар дохаеріс, — відповіла вона.
Молодик спрагло випив і зронив кухля у воду з тихим плескотом, тоді підвівся на ноги, захитався, ухопився за живіт. Ар’ї здалося, що він зараз упаде, а тоді вона побачила темну пляму під молодиковим пасом, що розпливалася просто на очах.
— Вас штрикнули ножем! — вигукнула вона, та молодик не зважав. Він ступив кілька непевних кроків до стіни і вповз до заглибини на тверде кам’яне ліжко. Ар’я озирнулася і побачила ще кілька таких самих. На деяких спали старі люди.
«Ні, — мовби прошепотів напівзнайомий голос у неї в голові. — Вони мертві. Або вмирають. Дивись очима.»
Її плеча торкнулася чиясь рука.
Ар’я крутнулася, але то виявилася лише маленька дівчинка: бліденька, у рясі з каптуром, яка огортала її усю, чорній з правого боку та білій з лівого. Під каптуром Ар’я побачила кощаве, змарніле обличчя, запалі щоки, темні очі завбільшки з тарілки.
— Не хапай мене, — застерегла Ар’я малу жебрачку. — Я вбила малого, який мене отак хапав.
Дівчинка проказала якісь слова, котрих Ар’я не зрозуміла і хитнула головою.
— Ти, часом, не говориш посполитою мовою?
Голос позаду неї відповів:
— Я говорю.
Ар’ї дедалі менше подобалися нові несподіванки. Чоловік у каптурі був високий, загорнутий у більшу подобу чорно-білої ряси, яка була на дівчинці. Під каптуром виднілося лише тьмяне червоне світло свічки, що відбивалося у очах.
— Що це за місце таке? — спитала вона його.
— Місце миру та спокою. — Голос чоловік мав тихий і лагідний. — Тобі тут нема чого боятися. Це Дім Чорного та Білого, дитино моя. Хоча ти надто молода, щоб шукати ласки Багатоликого Бога.
— Це хто такий? Він схожий на того південського бога, що має сім ликів?
— Сім? Авжеж ні. Ликів він, малеча, має стільки, що й не полічити. Стільки, скільки зірок на небі. У Браавосі люди вклоняються тим богам, яким самі бажають… але наприкінці кожного шляху стоїть Він, Багатоликий. Стоїть і чекає. Одного дня він дочекається і тебе, не бійся. Тобі нема потреби поспішати до його обіймів.
— Я прийшла сюди знайти Якена Ха-Гара.
— Я не знаю цього імені.
Її серце впало кудись униз.
— Він походить з Лорату. Має волосся біле з одного боку і руде з іншого. Сказав, що навчить усяких таємниць, і дав оце.