Смерть у Бреслау

— Прокиньтеся, Анвальдте, — торкнув сплячого за плече. — Ваш обід холоне.

Попихкуючи сигарою, Мокк спостерігав, як Анвальдт жадібно поглинає біфштекс із квашеною капустою й картоплею.

— Не ображайтеся, Герберте, — Мокк приклав руку до свого випнутого живота. — Я переїв, а у вас, як бачу, гарний апетит. Може, візьмете шматок мого лосося? Я його навіть не торкнувся.

— Із задоволенням. Дякую. — Усміхнувся Анвальдт. Іще ніхто ніколи не ділився з ним їжею. Він зі смаком з’їв рибу й відсьорбнув великий ковток міцного чорного чаю.

Мокк подумки складав характеристику Анвальдта. Вона видавалася неповною без деталей, що стосувалися тортур у казематах Гестапо. Але він не міг спромогтися на жодне запитання, жоден прийом, який змусив би Анвальдта зізнатися. Мокк уже декілька разів відкривав рота, аби запитати про щось, але відразу ж відмовлявся від цієї думки, бо йому здавалося, що сказане ним буде недоречним. За кілька хвилин Мокк змирився з думкою, що за тиждень йому не вдасться змалювати дівчаткам мадам ле Ґеф психологічний портрет Анвальдта.

— Зараз пів на другу. До пів на п’яту перегляньте справу фон Кепперлінґа й помізкуйте, чим ми можемо його притиснути. І перегляньте справи всіх турків. Може, щось там знайдете. О пів на п’яту віддайте всі справи Форстнерові, о п’ятій заберіть в Елерса фотографії й приїдьте до мене додому. Залишаю вам машину. Зрозуміло?

— Звичайно.

— Тоді чому ви так дивно на мене дивитеся? Вам щось потрібно?

— Ні, нічого... Просто зі мною ніхто ніколи не ділився їжею.

Мокк голосно засміявся й поплескав Анвальдта по плечу.

— Не думайте, що це ознака якоїсь особливої симпатії, — збрехав він. — Це моя звичка з дитинства. Я завжди мусив залишати чисту тарілку... Зараз я поїду екіпажем додому. Мені треба подрімати. До побачення.

Кримінальний директор засинав уже в екіпажі. Западаючи в дрімоту, пригадав собі один недільний обід рік тому. Він сидів із дружиною в їдальні й жадібно поглинав реберця в томатному соусі. Дружина теж їла зі смаком, виїдаючи спершу м’ясо. Якоїсь миті вона благально глянула на тарілку чоловіка, який завжди найкращі шматки залишав насамкінець.

— Будь ласка, дай мені трошки м’яса.

Мокк не відповів і напхав повний рот м’ясом, яке ще залишалося в нього на тарілці.

— Я впевнена, що ти б навіть із власними дітьми не поділився, якби, звісно, був здатний їх зробити, — розгнівана дружина підвелася з-за столу. (Вона знову виявилася неправа. А я ж поділився! Та ще й із чужим!).