Смерть у Бреслау

Анвальдт не запитував, куди йому їхати. Припаркував машину біля клубу мадам ле Ґеф. У ранковій тиші чутно було приглушені вигуки тих, хто о цій порі купався в спортивному басейні за якісь 200 метрів звідціля. Мокк не виходив. Витяг портсигар і пригостив Анвальдта цигаркою. Смугастий блакитний цигарковий папір зволожився від дотику пальців.

— Вас неабияк принизили, Герберте, — з кожним словом з вуст і носа Мокка вилітали хмарки диму. — Я колись теж пережив щось подібне. Тому й знаю, як притлумити в собі відчуття гіркоти. Треба напасти, вчепитися комусь у горлянку, рвати й кусати. Боротися! Діяти! На кого ми сьогодні нападемо, Герберте? На продажного еротомана Маасса. А кого використаємо проти нього? — він не відповів, лише кивнув головою в бік будинку, що стояв посеред залитого сонцем саду. Чоловіки згасили цигарки й рушили. Ніхто не зупинив їх ані біля воріт, ані біля дверей. Охоронці гречно вклонялися Моккові. Той декілька разів різко подзвонив і двері прочинилися. Мокк розчахнув їх ударом ноги й гаркнув на переляканого камердинера:

— Де мадам?

Мадам квапливо спускалася сходами, підібравши поли халата. Вона була перелякана не менш, ніж її камердинер.

— Ах, що сталося, ваше превосходительство? Чому ваше превосходительство така сердита?

Мокк став однією ногою на сходинку, узяв руки в боки її гаркнув так, аж задрижали кришталеві підвіски торшера, що стояв у вестибюлі.

— Що це, в біса, означає? На мого співробітника напали у вашому клубі! Як мені це розуміти?

— Вибачте, то було непорозуміння. Цей юнак не мав посвідчення. Але ходімо, ходімо... Прошу до мого кабінету... Курте, принеси пива, сифон, лід, цукор і лимони.

Мокк безцеремонно розсівся за столом мадам, Анвальдт — на шкіряному диванчику. Мадам присіла на краєчку стільця й з острахом поглядала то на одного, то на другого поліцейського. Мокк продовжував мовчати. Увійшов служник.

— Чотири склянки лимонаду, — наказав Мокк. — Дві для цього пана.

На маленькому столику з’явилися чотири запітнілі високі склянки. За служником зачинилися двері. Першу склянку Анвальдт вихилив одним ковтком. Другу він пив уже значно повільніше.

— Покличте псевдогімназистку і якусь іншу гарну дівчину років вісімнадцяти. Вона має бути «незайманою». Ви знаєте, про що я? А тоді залиште нас із ними віч-на-віч.

Мадам промовисто всміхнулася й, задкуючи, вийшла. Свіжонафарбовані очі значущо підморгували. Вона була щаслива що «його превосходительство» перестали гніватися.

«Гімназистку» супроводжував кароокий янгол з рудими косами й ніжною білою шкірою. Поліцейські не запропонували дівчатам сісти. Обидві стояли посеред кімнати безпорадні й стривожені.

Анвальдт підвівся й заклавши руки за спиною, пройшовся кімнатою. Раптом зупинився перед «Ерною».

— Слухай мене уважно. Сьогодні бородатий шофер відвезе тебе до Маасса. Скажеш Маассові, що твоя подруга з гімназії прагне з ним познайомитися й ощасливити його. Вона чекатиме на нього в готелі... У якому готелі? — запитав він Мокка.

— «Під Золотою Гускою» на Юнкер-штрасе 27/297.