Медлевінґери

Нісс знизав плечима.

— їх можна зупиняти кнопкою, що на тому стовпі, — пояснив він. — Хоч візки й не з’єднані з тичкою мотузками. Отже, тут не може бути просто сила струмів.

— Ні, це не сила струмів, — погодилася Моа, оглядаючи стовп. — Хай там як, а ми перейшли через вулицю.

Тиснучись до будинків, аби не опинитися під колесами котрого-небудь шаленого самохідного візка, вони побігли кам’яними вулицями далі. Звернули за ріг. Перед ними лежала вулиця, де посередині плив потік візків, а по бічних хідниках повільно, попід величезними вікнами, рухалося дуже багато людей.

Нісс смикнув Моа вбік, за візок, що стояв.

— Тут так багато людей! — прошепотів він. — Хто-небудь іще роздивиться, що ми — ніякі не малючки людського роду!

Моа кивнула.

— А знаєш, Ніссе, що я надумала? — запитала дівчинка. — Я більше не вірю, нібито Ведура тримають у рабстві заради його винаходів. Винахідниками є люди, Ніссе. Саме люди — великі винахідники!

Нісс спантеличено кивнув.

— Тут усе таке інакше, — пригнічено мовив він. — Таке величезне. Таке розмаїте. Таке гамірне й шалено швидке!

З одного візка по той бік вулиці вискочила молода вродлива жінка. Швидко зиркнувши ліворуч, потім праворуч, вона кинулася бігти через вулицю.

— Уперед! Біжімо за нею! — Моа схопила Нісса за руку й потягла, не відстаючи від людської красуні ні на крок.

— Навіщо? — прошепотів Нісс, але на тій вузькій вулиці стояв такий неймовірний гамір, що Моа його й не почула.

— Та стара сказала, щоби ми ходили з нашою матір’ю! — на бігу пояснила дівчинка. — Та бабуся! Чи ти вже й забув? — Завдяки вуличному гамору жінка, не розчувши цих писклявих слів, бігла собі далі, не здогадуючись, кого веде за собою. — Оце тобі й наша мати!

— Що-о? — протягнув Нісс. І тоді збагнув. — Ну й розумниця ж ти, Моа! — сказав, дивуючись. — Видно, що ти будеш лі-феєю!