Зелена миля
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: FLC
- Переводчик: Елена Любенко
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Зелена миля». Краткое содержание книги:
Рука, що раніше обіймала мене за плечі, тепер масажувала спину. Поволі я почав заспокоюватися. Тієї миті я любив Елейн Коннеллі й міг би вкрити поцілунками все її обличчя. Так я їй і сказав. Може, й даремно не зробив цього. Бути самотнім і наляканим жахливо в будь-якому віці, та коли ти старий, гадаю, це найгірше. Але на думці в мене було те інше, той тягар давньої незавершеної справи.
— Хай там як, — сказав я, — а ти вгадала, я саме шкрябав про те, як Вортон приїхав у блок Е й мало не порішив Діна Стентона, одного із хлопців, з якими я тоді працював.
— Як йому це вдалося? — здивувалася Елейн.
— Підлість і недбалість, — похмуро відповів я. — Підлість була з боку Вортона, а наглядачі, які його привезли, відзначилися недбалістю. Справжньою помилкою був ланцюг на руках Вортона, він виявився надто довгим. Коли Дін відчиняв двері в блок Е, Вортон стояв у нього за спиною. Обабіч нього були наглядачі, але Андерсон мав рацію — Дикого Біллі таке просто не обходило. Він перекинув той ланцюг через Дінову голову й почав його душити.
Елейн аж здригнулася.
— Ото я про все це думав-думав і ніяк не міг заснути, тому спустився сюди. Увімкнув американський канал, сподівався, може, ти спустишся й ми влаштуємо собі малесеньке побачення…
Розсміявшись, вона поцілувала мене в лоб, над самою бровою. Колись так робила Дженіс, і в мене по всьому тілу бігли мурашки. Від поцілунку Елейн того ранку вони теж побігли. Здається, деякі речі не змінюються ніколи.
— …а побачив чорно-біле кіно про гангстерів, із сорокових. «Поцілунок смерті», так воно зветься.
Мене мимоволі знову потягло на дрижаки, і я спробував їх утихомирити.
— У ньому знімається Річард Відмарк, — сказав я. — То була його перша велика роль. Я не ходив на нього в кіно з Джен… зазвичай ми фільми про копів і грабіжників оминали увагою… але пам’ятаю, десь читав, що малолітнього злочинця Відмарк зіграв знаменито. Так і є. Він блідий… наче не ходить, а ковзає… обзиває людей «дрислями»… патякає про скигліїв… як він ненавидить скигліїв…
Усі мої зусилля успіхом не увінчались — тіло знову охопив трем.
— Біляве волосся, — прошепотів я. — Ріденькі біляві патли. Я додивився до тієї сцени, де він штовхає стареньку на інвалідному візку зі сходів, і вимкнув.
— Він нагадав тобі Вортона?
— Він і був Вортоном. Викапаним.
— Поле, — почала Елейн і затнулася. Вона поглянула на згаслий екран телевізора (кабельна приставка вгорі ще була ввімкнена, на ній світилася червона цифра 10, номер каналу АМЧ) і перевела погляд на мене.
— Що? — спитав я. — Елейн, що?
А на думці: «Зараз вона скаже, щоб я покинув про це писати. Щоб порвав усі списані сторінки й облишив ту писанину».
Але вона сказала:
— Не дозволяй, щоб це тебе зупинило.
Я витріщив на неї очі.
— Поле, підніми щелепу, муха влетить.
— Вибач. Просто це… ну…
— Ти думав, я скажу тобі зовсім протилежне?
— Так.
Вона взяла мої руки у свої (делікатно, так делікатно — її прекрасні довгі пальці, її потворні вузлуваті кісточки) і нахилилася вперед, вдивляючись у мої блакитні очі своїми горіховими, ліве трохи заволочене імлою катаракти, що на ньому збиралася.
— Нехай я надто стара і крихка, щоб жити, — сказала вона, — але думати мені це не заважає. Що таке кілька безсонних ночей у нашому віці? І що таке побачити привида по телевізору, якщо вже на те пішло? Чи ти хочеш сказати, що інших ніколи не бачив?
Я подумав про начальника Мурза, і Гаррі Тервілліґера, і Брутуса Говелла; подумав про свою матір і про Джен, мою дружину, яка загинула в Алабамі. Авжеж, я знав дещо про привидів.
— Ні, — сказав я. — То був не перший привид, якого я бачив у житті. Але, Елейн… то був шок. Тому що то був він.
Елейн знову мене поцілувала й підвелася, скривившись від болю і впираючись долонями в стегна, так, наче боялася, що вони прорвуть шкіру, якщо вона буде не досить обережною.
— Я передумала дивитися телевізор, — сказала Елейн. — Є в мене зайва таблетка, яку я бережу на дощовий день… чи дощову ніч. Вип’ю її й уляжуся знову. І тобі раджу.
— Так, — мовив я. — Слушно, мабуть.
Якусь шалену мить я думав, чи не запропонувати їй лягти в ліжко разом, та потім побачив тупий біль у її очах і передумав. Бо вона могла погодитись, і тільки заради мене. А це не дуже добре.