Темна матерія
- Автор: Крауч Блейк
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавнича група КМ-БУКС
- ISBN: 978-617-7489-81-7
- Переводчик: Ольга Захарченко
- Жанр: Социально-философская фантастика
Электронная книга - «Темна матерія». Краткое содержание книги:
До мене нарешті доходить, що вона каже:
— Притисни її.
Тепер я бачу, як Аманда простягає руку до світла ліхтаря, і коли вона встромляє голку в свою вену й розв’язує джгут, мій погляд падає на її годинник і на цифри, які він відраховує до нуля.
Невдовзі Аманда лежить, випроставшись на підлозі, ніби наркоман, який щойно піймав кайф, а час усе біжить. Тільки це вже не має ніякого значення.
Я не вірю власним очам.
Розділ восьмий
Я сідаю.
Голова ясна, я напоготові.
Аманда вже не лежить на підлозі. Вона стоїть трохи далі, спиною до мене.
Я гукаю її, питаю, чи все в неї гаразд, та вона не озивається.
Я зводжуся на ноги.
Аманда тримає ліхтар, і коли я підходжу до неї, то бачу, що світло не падає на стінку куба, яка мусить бути перед нами.
Я оминаю її.
Вона йде за мною з ліхтарем.
У світлі видніються ще одні двері, такі ж як і ті, в які ми щойно ввійшли з ангара.
Я йду далі.
Через три з половиною метри доходимо ще до одних дверей.
Потім ще.
І ще.
Наш ліхтар світить з потужністю однієї лампочки в шістдесят ват, і на відстані двадцяти-двадцяти п’яти метрів світло тьмяніє та перетворюється на якісь нав’язливі примарні плями, які відбиваються від холодної поверхні металевих стін по один бік, і від ряду дверей по інший.
За межами світла нашого ліхтаря — суцільна темрява.
Я зупиняюсь у німому благоговінні.
Я думаю про тисячі статей і книжок, які прочитав за життя. Скільки екзаменів здано. Скільки уроків вивчено. Скільки теорій визубрено. Скільки рівнянь нашкрябано на дошках. Я згадую ті місяці, коли гибів у тій чистій кімнаті, намагаючись створити щось, що було лише хирлявою подобою цього місця.
Для студентів факультету фізики й космології найближчим результатом їхніх досліджень є древні галактики, які видно в телескопи. Зчитування даних після зіткнення часток, про факт якого нам відомо, але чого ми ніколи не побачимо.
Завжди існує межа, бар’єр між рівняннями й реальністю, яку вони виражають.
Але все це скінчилося. Принаймні для мене.
Я не можу повірити, що тут стою. Що я й справді перебуваю в цьому місці. Що воно існує.
Страх полишає мене, бодай на мить.
Мене розбирає цікавість.
— Найпрекрасніше, що ми можемо переживати — це відчуття таємниці — кажу.
Аманда дивиться на мене.
— Це не я сказав — Ейнштейн.
— А це місце хоча б реальне? — питає вона.
— Що ти маєш на увазі під словом «реальне»?
— Ми стоїмо на матеріальному місці?
— Я думаю, що це прояв розуму, коли він намагається візуально пояснити щось таке, чого наш мозок не здатен збагнути.
— І що ж це?
— Суперпозиція.
— Тобто зараз ми переживаємо квантовий стан?
Я роззираюсь, вдивляюся в коридор позаду. Потім дивлюсь у темряву попереду. Навіть у тьмяному світлі видно, що простір має рекурсивну властивість, наче два дзеркала, одне напроти одного.
— Та-а-ак. Він просто має вигляд коридору, та я думаю, насправді — це куб повторює себе в усіх можливих реальностях у тій самій точці простору й часу.
— Наче поперечний переріз?
— Точно. У квантовій механіці об’єкт, який містить усю інформацію про систему — перед тим, як він колапсує внаслідок спостереження — іноді називають хвильовою функцією. Мені здається, цей коридор — це те, як наш мозок візуалізує вміст хвильової функції, в усіх можливих проявах, для нашого квантового стану суперпозиції.
— То куди ж веде цей коридор? — питає вона. — Якщо ми просто йтимемо, то куди дійдемо?
Коли я вимовляю це вголос, диво зникає і з’являється жах:
— Кінця немає.
Ми йдемо далі, щоб довідатися, що станеться, якщо щось зміниться, якщо ми щось змінимо.
Але ми бачимо тільки двері, двері, двері, двері.
Коли ми вже йдемо якийсь час, я кажу:
— Я рахував їх, відколи ми рушили коридором, і оце вже чотириста сорокові двері. Кожний куб повторюється через три з половиною метри, тобто ми вже пройшли добрих півтора кілометра.
Аманда зупиняється і скидає рюкзак з плечей. Вона сідає під стіну, я вмощуюся поряд із нею, ліхтар — між нами.
Я кажу:
— А що, як Лейтон вирішить кольнутися, добереться сюди й ганятиметься тут за нами?
— Він ніколи цього не зробить.
— Чому?
— Бо він до смерті боїться того куба. Як і всі ми. Крім тебе, бо ти єдиний, хто зайшов у нього і вийшов назад. Ось чому Лейтон хотів за всяку ціну примусити тебе розповісти, як ним управляти.