Необхідні речі

– До чого ти ведеш?

– У нас тут багато сюжетів з мильних опер, але ти ще не в курсі про них. От наприклад, ти знав, що дядько Денфорта Кітона був у «Джуніпер Гілл» одночасно з Нетті?

– Ні.

Вона кивнула.

– Десь у сорок років у нього почалися психічні проблеми. Мама говорила, що Білл Кітон – шизофренік. Не знаю, чи це правильний термін, чи просто мама часто чула його по телевізору, але з ним, бляха, дійсно було не те. Пам’ятаю, бачила, як він хапає людей на вулиці й починає кричати на них – про державний борг, про те, що Джон Кеннеді – комуніст, ще про бозна-що. Я була маленькою тоді. І мене це лякало, Алане, пам’ятаю.

– Ну звичайно.

– А іноді він ходив по вулиці, опустивши голову, розмовляв із собою голосом, що був одночасно гучним і бурмотливим. Мама казала мені ніколи з ним не розмовляти, коли він отак поводиться, навіть коли ми йдемо до церкви і він також. Зрештою він спробував застрелити свою дружину. Принаймні я так чула, але сам знаєш, як давня чутка все викривлює. Можливо, він лише табельним пістолетом перед нею помахав. Ну, що б там не було, цього виявилося достатньо, щоб вивезти його в окружну тюрму. Було якесь слухання стосовно дієздатності, а тоді його запроторили в «Джуніпер Гілл».

– Він досі там?

– Уже помер. Розум швидко дегенерував, як тільки його там закрили. Перед смертю був у кататонічному стані. Принаймні я так чула.

– Господи.

– Але це ще не все. Ронні Кітон, батько Денфорта і брат Білла Кітона, провів чотири роки в психіатричному крилі лікарні для ветеранів у Тоґусі в середині сімдесятих. Тепер він у домі для літніх. Альцгеймер. А ще була якась двоюрідна чи то тітка, чи то сестра – не пам’ятаю точно, – що вчинила самогубство в сімдесятих через якийсь там скандал. Не знаю, що саме, але якось чула, що панянки їй подобалися трішечки більше, ніж чоловіки.

– У них це в крові, маєш на увазі?

– Ні, – відповіла Поллі. – Тут нема моралі чи теми для роздумів. Просто я трохи знаю історію міста, а ти ні, оце й усе – ту історію, про яку не згадують у промовах на міській толоці на Четверте липня. Я просто передаю її далі. Виводити підсумки – робота поліції.

Останні слова вона вимовила з таким офіціозом, що Алан трішки розсміявся, але все одно почувався ніяково. Хіба божевілля дійсно закладено в крові? У школі на психології вчили, що то все байки. Через кілька років лектор поліційної академії в Олбані вже говорив, що це таки правда або принаймні можливо в деяких випадках, що певні психічні захворювання можна простежити в родоводі так само чітко, як фізичні риси на кшталт блакитних очей чи гіпермобільності суглобів. Один із прикладів, про які той лектор говорив, – алкоголізм. Чи говорив він і про шизофренію? Алан не пригадував. Навчання в академії було багато літ тому.

– Думаю, варто почати розпитувати про Бастера, – важким голосом сказав Алан. – Ось що я тобі скажу, Поллі. Думка про те, що перший виборний Касл-Рока – це потенційна ходяча граната, не надто прикрашає мій день.