Старо-світські батюшки та матушки

Аж через два тижні після служби офіцери таки зайшли до Балабухи на чарку горілки, як тоді казали. Олеся трохи не вмерла, як угляділа молодого офіцера під своїми вікнами.

Світлиця Олесина наче засяла од синіх з сріблом мундирів, од еполетів, шнурків, аксельбантів та орденів. Гусари рекомендувались, цокали закаблуками, стукаючи ногою об ногу. Після вже немолодого поставного полковника з кудлатою головою, після чотирьох офіцерів з пелехатими бурцями та вусами до Олесі прискочив молодий красунь, цокнув підківками, ледве зігнув гнучкий стан і промовив, подаючи руку.

– Поручик Іван Васильович Казанцев.

Олеся вгляділа, як одкрились його чудові, виразно обведені, червоні, як калина, уста й блиснули рівні білі зуби; його довгі чорні очі так і сипнули на неї огнем, а низький, але гучний та м'який голос задзвенів у неї наче в самому серці.

«Ой, зомлію, ой, умру! – майнула в Олесі думка.– Яка радість наливає моє серце!»

Полковник та старіші офіцери сіли коло Балабухи й розпочали поважну розмову. Казанцев з двома молодшими сіли коло Олесі. Олеся нікого й не бачила, нікого й не слухала, окрім одного Казанцева; вона уп'ялась в його лице своїми очима.

Подали чай і разом з чаєм горілку й закуску. Горілка розвеселила й без того веселих гусарів. В світлиці розлягався гомін, клекіт. Олеся то пурхала по покоях, як пташка, то сиділа в величній позі; вона примічала, що подобається молодим гусарам; її чорні брови, темні очі, натхнуті коханням, дуже виразно малювались при білій сукні й робили великий ефект; на щоках заграли рум'янці; розкішний бюст та гарна постать дратували молодих хлопців; веселість розлила на її лиці, на очах принаду.

– Будете ви, панове, добре-таки сидіти та нудитись в нашому Богуславі; в нас товариство маленьке; молодих дам та паннів мало,– сказала Олеся, не зводячи очей з Казанцева.

– О, не візьме нас нудьга, коли ви в Богуславі! – одрубав Казанцев комплімент.

– Потривайте, ось настане зима! Я взимку трохи не вмираю з нудьги,– сказала Олеся.– Повмираєте й ви тутечки з нудьги.

– Нам не первинка жити в таких малих містах.

– Будемо заводити вечори з танцями, будемо прокатуватись кіньми; дамо собі ради!– крикнули молоді офіцери.

– Коли я не вмію їздити верхи,– сказала Олеся.

– Ми вас вивчимо,– сказав Казанцев.– Попросимо других городянських дам, дамо свої коні та будемо проїжджатись юрбою верхи.

– Наші богуславські дами зроду не їздили верхом і зроду не сядуть на коней; наші богуславські дами засміяли б мене, якби я поїхала верхи,– сказала Олеся.

– Як ви дасте привід, то й інші сядуть на коней. А ви вивчитесь їздити верхи? – спитав Казанцев.

– Атож! Я знаю, що тутешнє товариство підніме на сміх, але я на це не дуже вважатиму,– сказала Олеся, закинувши ногу на ногу по-кавалерському.

І Олеся вже марила, як то вона буде їздити на баскому, гусарському коні, а Казанцев її вчитиме. Вона скочила з місця й почала походжати по світлиці. Казанцев встав і собі, за ним другий молодий офіцер, і обидва пристали до Олесі з обох боків.

– О, ми розворушимо ваш Богуслав! – гукнув Казанцев, крутячи вуса.– Ми заведемо клуб, заведемо бали, стягнемо всіх докупи.

– Хто ж піде в твій клуб? – обізвався полковник з-за стола.– Хіба Мошки з жінками та дочками.

– Ми попросимо отця благочинного, отця протоєрея, ісправника, станового, докторів,– марив Казанцев.

– Схаменись! Духовні особи не підуть в твій клуб, бо їм не дозволено,– знов обізвався полковник.

Ні Олеся, ні благочинний навіть не розуміли, що то за клуб.

– Чи так, чи інак, а ми не дамо вам пропадати з нудьги; ми витягнемо ваших дам з затвору на світ, заведемо танці, раути, пікніки,– говорив другий молодий офіцер Погожаєв.

«Ой, коли б, господи, вони витягли мене з затвору, та ще й швидше!» – думала Олеся, уп'явшись очима в чудові малинові пухкі губи Казанцева.