Старо-світські батюшки та матушки
- Автор: Нечуй-Левицький Іван Семенович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури "Дніпро"
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Старо-світські батюшки та матушки». Краткое содержание книги:
Прийшов титар. Балабуха розказав йому за свою пригоду.
– Бери собі, титарю, й поле, й хліб чи з половини, чи за третю скибу, як хоч, тільки б мені не мати клопоту. Цур йому, пек йому, тому господарству! Шукай возів та їдь на поле забирати снопи, що валяються по шляху.
– А що ж буде з вашою бричкою?
– Нехай погонич, про мене, тягне бричку до двору, а ти швидше їдь проти наймитів.
Титар пішов клопотатись, і незабаром за-худжені, миршаві коні притягли безщасну бричку в двір.
«Мене тут і кури заклюють»,– подумав Балабуха. Він взяв книжку й пішов у садок, щоб не чути й не бачити того господарського клопоту. Тихенько він йшов чистенькою доріжкою з гори до альтанки, котру Олеся звеліла збудувати над самою Россю над скелями.
Олеся, зоставшись сама, почала нудитись; вона не втерпіла – написала до станового, Трохима Максимовича Ломачевського, щоб він прийшов одвідати її.
Рудий Бонковський вже трохи обрид Олесі; за Бонковського прийшлось Балабусі не говорити до Олесі стільки днів, що якби їх полічити, то вийшло б кільки добрих місяців. Олесі це усе вже остогидло, й вона пішла на приступ на станового. Ломачевський був вже літній, трохи підтоптаний кавалер, але здоровий, плечистий, чорнявий, з широким лобом, з товстими здоровими вусами та з великими карими очима. Олеся навіть не вважала на його кирпатий ніс, котрий ще трохи й задиравсь вгору. Сміливість і веселість Ломачев-ського більше од усього притягували до його Олесю.
Олеся взяла в руки книжку й маленьку роботу, пішла в садок і ждала Ломачевського в альтанці; вона розгорнула книжку, але не могла читати. Нанизу по камінні шуміла вода й перебаранчала їй читати. Вона почала вишивати собі комірець, але й та робота їй остогидла. Густо оплетений дикий виноград не пускав світа в альтанку й закривав небо й вигляд на Рось. Олеся не любила сидіти сама в темних закутках і вийшла виглядати Ломачевського.
Незабаром Ломачевський з'явився на горі, з люлькою в зубах. Олеся стала на камені над водою й замахала до його хусточкою. Ломачевський вглядів її, прийшов і привітався до неї.
– Чом ви так довго не приходили? А я зосталась сама й трохи не вмерла з нудьги. Марко Павлович поїхав на поле,– ідіть та походимо по садку.
промовив Ломачевський сміючись.
Ломачевський став з нею поруч на камені. Поміж камінням вилась маленька стежечка, кудою Прокіп виносив, може, кільки тисяч ві-дер води поливати Олесині квітки та дерева.
– Як би мені хотілось піти по цій доріжці та походити по зеленій траві понад самою водою,– промовила кокетно Олеся.– Ой, боюся впасти! – крикнула Олеся, ступаючи на дуже крутий спуск між здоровим камінням.
– Дайте мені руку, я вас зведу,– сказав Ломачевський, хапаючи Олесю під руку.
– Ой, упаду! Яка крута гора! – крикнула Олеся й, посунувшись скобзькими черевичками наниз по дрібних камінцях, впала на руки Ломачевського. Ломачевський вхопив її обома руками й звів наниз. Олеся закотила очі під лоб і зовсім спустилась на його руки. Місце було гарне, але дике й закрите з трьох боків; то було глибоке узьке міжгір'я; по обидва боки стояли круті косогори, неначе стіни; на одному косогорі розрослась густа-прегуста дереза, терен та шипшина, неначе тонке зелене руно. Над тим руном з самого верху стриміли гострі скелі, а внизу росла купа розкішних верб; внизу на плисковатому зеленому березі було розкидане каміння, неначе його хто зумисне навернув на зелену траву й по неглибокій воді; вода лилася між камінням і через каміння й тихо, тихо шуміла, неначе гралась та лащилась до гладенького каміння, до зелених бережків. Серед річки стримів кам'яний острів, через котрий билася по щілинах сердита хвиля, а за Россю знов стримів скелистий берег, під котрим стояв темний млин з п'ятьма чорними здоровими колесами.
Олеся скочила на зелений, як шовк, бережок і почала легенько стрибати з каменя на камінь. Становий кинувся й собі стрибати, щоб впіймати Олесю.
– Отже не впіймаєте,– сказала Олеся, перестрибуючи ще далі од берега.
– Ба впіймаю! – сказав становий і перескочив через шум.
Але Олеся була легша на скоки; вона перелітала з каменя на камінь, мов коза, підібравши поділ сукні. Її ноги зачіпали кущі шорсткої осоки та водяних півників; кущі шелестіли; Олеся вскочила в таке місце, де лежало каміння в високих кущах татарського зілля та очерету; вона присіла за осокою, виглядала звідтіль, і тілька її голова чорніла та блищали ясні, вакханальні очі.
Важкий становий розгорівся, стрибонув через два камені, посковзнувся й шубовснув ногою в воду. Олеся зареготалась і заляскала в долоні. Місце було одначе мілке; становий замочив тільки чоботи, скочив, як тигр, в очерет і вхопив Олесю за талію.
Олеся звинулась легким станом, перескочила через осоку; осока зашелестіла по її сукні. Олеся вскочила на берег.
– А що, впіймали? – кричала Олеся, стоячи на зеленому березі.– Ой, яка гарна жабка! Впіймайте мені оцю жабку, то я сама дамся вам у руки.
– Хіба ви зроду не бачили жаб? – кричав становий з осоки.
– Я подивлюсь, які в жаби зуби,– сказала Олеся.
– В якої ж пак жаби ви бачили зуби?
– В такої, як ви. Впіймайте,– я подивлюсь, чи в жаби такі зуби, як у вас? – кричала Олеся.
Становий закачав рукави й почав печерувати жабу; бідна жаба кинулась стрибати по камінцях, пірнала, виринала. Становий ганявся
за нею, знов замочив чоботи, але таки налапав жабу під каменем і виніс її на берег, піднявши високо вгору. Олеся крикнула й кинулась бігти, але не на гору, а в верби. Ломачевський гнався за нею, держачи високо в руці жабу за лапу, й догнав Олесю під скелею; далі вже не було куди бігти: зосталось хіба лізти на скелю. Олеся притулилась до скелі, кричала тоненьким голоском і тріпала руками. Ломачевський, застукавши її, взяв за талію й показував жабу.