Старо-світські батюшки та матушки

промовив Ломачевський сміючись.

Ломачевський став з нею поруч на камені. Поміж камінням вилась маленька стежечка, кудою Прокіп виносив, може, кільки тисяч ві-дер води поливати Олесині квітки та дерева.

– Як би мені хотілось піти по цій доріжці та походити по зеленій траві понад самою водою,– промовила кокетно Олеся.– Ой, боюся впасти! – крикнула Олеся, ступаючи на дуже крутий спуск між здоровим камінням.

– Дайте мені руку, я вас зведу,– сказав Ломачевський, хапаючи Олесю під руку.

– Ой, упаду! Яка крута гора! – крикнула Олеся й, посунувшись скобзькими черевичками наниз по дрібних камінцях, впала на руки Ломачевського. Ломачевський вхопив її обома руками й звів наниз. Олеся закотила очі під лоб і зовсім спустилась на його руки. Місце було гарне, але дике й закрите з трьох боків; то було глибоке узьке міжгір'я; по обидва боки стояли круті косогори, неначе стіни; на одному косогорі розрослась густа-прегуста дереза, терен та шипшина, неначе тонке зелене руно. Над тим руном з самого верху стриміли гострі скелі, а внизу росла купа розкішних верб; внизу на плисковатому зеленому березі було розкидане каміння, неначе його хто зумисне навернув на зелену траву й по неглибокій воді; вода лилася між камінням і через каміння й тихо, тихо шуміла, неначе гралась та лащилась до гладенького каміння, до зелених бережків. Серед річки стримів кам'яний острів, через котрий билася по щілинах сердита хвиля, а за Россю знов стримів скелистий берег, під котрим стояв темний млин з п'ятьма чорними здоровими колесами.

Олеся скочила на зелений, як шовк, бережок і почала легенько стрибати з каменя на камінь. Становий кинувся й собі стрибати, щоб впіймати Олесю.

– Отже не впіймаєте,– сказала Олеся, перестрибуючи ще далі од берега.

– Ба впіймаю! – сказав становий і перескочив через шум.

Але Олеся була легша на скоки; вона перелітала з каменя на камінь, мов коза, підібравши поділ сукні. Її ноги зачіпали кущі шорсткої осоки та водяних півників; кущі шелестіли; Олеся вскочила в таке місце, де лежало каміння в високих кущах татарського зілля та очерету; вона присіла за осокою, виглядала звідтіль, і тілька її голова чорніла та блищали ясні, вакханальні очі.

Важкий становий розгорівся, стрибонув через два камені, посковзнувся й шубовснув ногою в воду. Олеся зареготалась і заляскала в долоні. Місце було одначе мілке; становий замочив тільки чоботи, скочив, як тигр, в очерет і вхопив Олесю за талію.

Олеся звинулась легким станом, перескочила через осоку; осока зашелестіла по її сукні. Олеся вскочила на берег.

– А що, впіймали? – кричала Олеся, стоячи на зеленому березі.– Ой, яка гарна жабка! Впіймайте мені оцю жабку, то я сама дамся вам у руки.

– Хіба ви зроду не бачили жаб? – кричав становий з осоки.

– Я подивлюсь, які в жаби зуби,– сказала Олеся.

– В якої ж пак жаби ви бачили зуби?

– В такої, як ви. Впіймайте,– я подивлюсь, чи в жаби такі зуби, як у вас? – кричала Олеся.

Становий закачав рукави й почав печерувати жабу; бідна жаба кинулась стрибати по камінцях, пірнала, виринала. Становий ганявся

за нею, знов замочив чоботи, але таки налапав жабу під каменем і виніс її на берег, піднявши високо вгору. Олеся крикнула й кинулась бігти, але не на гору, а в верби. Ломачевський гнався за нею, держачи високо в руці жабу за лапу, й догнав Олесю під скелею; далі вже не було куди бігти: зосталось хіба лізти на скелю. Олеся притулилась до скелі, кричала тоненьким голоском і тріпала руками. Ломачевський, застукавши її, взяв за талію й показував жабу.