Сім стихій
- Автор: Щербаков Владимир Иванович
- Год: 1984
- Язык: украинский
- Год: Млолдь
- Переводчик: Анатолій Таран
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Сім стихій». Краткое содержание книги:
До складу роману увійшли також оповідання «Загадкова жінка» та повість «Берег Сонця», які раніше публікувалися окремо.
Дайсон відзначив цікаву закономірність, яка зв’язує між собою, здавалося б, незалежні величини: маси великих планет, товщину штучної біосфери, енергію сонячного випромінювання, час технологічного розвитку суспільства і час, потрібний для розпилення великих планет. Ці величини, виявляється, узгоджені. (Пауза. Ковток води). Прислухаємося до вченого. «Тому, — підсумовував Дайсон, — коли знехтувати можливістю випадкової катастрофи, цілком закономірно сподіватися на те, що розумні істоти врешті будуть змушені вдатися до такої форми експлуатації доступних для них ресурсів. Слід сподіватися, що у межах кількох тисяч років після того, як будь-який мислячий вид вступить у стадію технічного розвитку, він заселить штучну біосферу, яка повністю оточуватиме його материнську зірку». «Сфера Дайсона», як ми собі чітко уявляємо, повинна випромінювати у світовий простір інфрачервоне проміння: у цьому місці галактики спалахне сильне джерело теплового ви. промінювання, потужність його дорівнюватиме потужності материнської зірки. І неважко пересвідчитися, що саме така оболонка чи сфера навколо зірки надає одразу і площу й енергію її мешканцям. Отож чи можна вважати, що в проекті «Берег Сонця» так само успішно розв’язуються обидві ці проблеми? Навряд. Питання про збільшення площі, придатної для мешкання, лишається відкритим. Це тільки частковий експеримент, і не треба закладати в його програму більше того, що він може дати (і т. д.).
…І ось чути голоси, що підтримують Доліна:
— З думкою відомого вченого важко не погодитися! Нашим нащадкам потрібна буде сфера Ціолковського — Дайсона. І може, раніше, ніж це передбачається.
І незворушна відповідь Ольміна:
— Якщо ми не оволодіємо енергією Сонця, то на створення такої сфери потрібно 800 років. Про що ж сперечатися? Отже, саме той проект, який сьогодні розглядається, дасть путівку в життя давній, але цікавій ідеї Дайсона і Ціолковського. Три-чотири роки замість восьмисот років!
Тепер інші голоси:
— Невже ви вірите в ідеї та проекти, що стосуються виключно галузі фантастики?
— Ми зібралися тут, судячи з усього, саме для того, щоб говорити виключно про фантастичні проекти, — такою була відповідь.
ПРОВОДИ СОНЦЯ
— Завтра Сонце перетне екватор! — вигукнула Калина Зданевич. — Шкода, що це лише ілюзія, а насправді ще трохи повернеться наша Земля.
— Кажуть, цього разу все буде інакше, — сказав Рідз Кеттл, і я охоче підтримав його жарт; він не так уже вправно володів російською.
Ми бачимося один раз на рік, і ці зустрічі завжди у пам’ятку. Рідз схожий на провінціала звідкись із Калуги чи Костроми позаминулого століття. У нього пшеничні вуса, квадратне підборіддя, добрі очі. Восени чи навесні, на святах Сонця, він частенько навідується до редакції. Ми підготували з ним репортаж про «Гондвану» — для іншого континенту. Заприятелювали.
— Все одно свята нам не уникнути, — вела далі Калина з серйозним виразом на обличчі.
— Ви цілком маєте рацію, — сказав я. — У нас на березі так само, як у морі: тільки там свято несе ім’я Нептуна. Правда, немає корабля, що перетинає екватор. Але хіба планета не корабель? А Сонце?
— І все ж… — сказав Рідз, — завтра не осіннє рівнодення стане приводом для свята, а день Сонця зумовить необхідне для святкування положення світила!
— І твоєї, Рідз, правоти я не можу заперечити.
— Хитруєте, — засміялася Калина, — кажете так, що вас не підловиш на суперечностях.
— Це нечемно з його боку. — Рідз кивнув у мій бік. — Але я певен, що він виправиться.
— Обіцяю. Завтра все буде гаразд. Облетимо місто чи відразу до готелю?
— Не знаю, — сказала, подумавши Калина.
— Як хочеш, — сказав Рідз.
— Мені подобається літати на елі. Тільки високо, ближче до неба.
Я підняв машину. Склепіння неба було золотаве, тепле. На його тлі чітко вимальовувалася примхлива лінія дахів у старій частині міста. Там був зовсім інший світ, до якого мені все якось ніколи було добратися. Але сьогодні я провів ель на узгір’я, ми пронеслися над шпилями та дахами, промчали повз потемнілі від часу цегляні башти й скляні хмарочоси. Мовби розгорнулися сторінки історії. Мене завжди вражало ось що: в яку глибочінь віків ми не зазирали б, неодмінно знаходиш подих краси, її ритми, незбагненний чар мистецтва.