Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: К.: Веселка
- Переводчик: Олександр Мокровольський
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори». Краткое содержание книги:
— Хто переправиться перший? — спитав Більбо.
— Я, — сказав Торін, — і ти зі мною, а ще Балін і Філі. Саме стільки нас витримає зразу човник. Потім — Кілі, Оїн, Глоїн і Дорі; за ними — Орі, Норі, Біфур і Бофур; останні перевезуться Двалін і Бомбур.
— Я вічно останній, і це мені не подобається, — заявив Бомбур. — Хай сьогодні буде черга когось іншого.
— Краще б ти був не ставав таким гладким. А коли вже ти гладкий, то мусиш їхати з останнім, найлегшим перевозом. Не супереч наказам, а то щось лихе скоїться з тобою.
— Тут немає весел. Як ви збираєтеся гнати човника до того берега? — спитав гобіт.
— Дайте мені ще одну мотузку й ще один гак, — попросив Філі.
Йому дали мотузку з гаком, і він кинув гак у морок — уперед і якомога вище. Гак не впав, і мандрівники зрозуміли, що він, певне, застряг десь у гіллі.
— Тепер сідайте в човен, — сказав Філі,- і хтось із вас хай тягне за мотузку, зачеплену в гіллі на тому березі. Хтось інший має тримати гак, який я кидав спершу, а коли ви переправитеся на той берег, він зачепить гаком човен, і ви знову притягнете човен назад.
У такий спосіб вони незабаром усі перевезлися через зачарований потік. Двалін із скрученою мотузкою на руці якраз вибрався з човника, і Бомбур, усе ще буркочучи, наготувався ступити на землю слідом за Дваліном, коли сталося щось лихе. На стежці попереду почувся тупіт копит. І тут-таки з пітьми просто вилетів олень, рятуючись чи не від якої погоні. Він налетів на гурт гномів, поперекидавши їх, і весь напружився, наготувавшись до стрибка. Ось олень злетів високо в повітря і могутнім стрибком перенісся через воду. Та він не приземлився неушкодженим. З усього гурту лише Торін зберіг спокій і самовладання. Ступивши на берег, він зразу напнув тятиву й наклав стрілу — про всяк випадок, якщо з'явиться прихований сторож човна, хоч би хто там його стеріг. І тепер ватажок послав швидку й певну стрілу в звіра, що розплатався в стрибку. Досягши протилежного берега, олень спіткнувся. Сутінь поглинула його, але гноми вчули перебій в тупоті копит, і раптом усе стихло.
Та не встигли вони радісно скрикнути, хвалячи Торінів постріл, як розпачливий вигук Злоткінса вибив їм з голів усяку думку про оленину:
— Бомбур упав у річку! Бомбур тоне!
На жаль, так воно й було. Бомбур тільки ступив однією ногою на землю, як налетів олень і стрибнув поверх нього. Гном спіткнувся, відштовхнувши другою ногою човен від берега, а тоді повалився в чорну воду. Його руки лише ковзнули по слизькому прибережному корінню, а човник тим часом, поволі крутячись, відплив геть і зник з очей.
Всі метнулися до берега; Бомбурів каптур ще виднів на воді. Хутчій кинули товаришеві мотузку з гаком. Бомбурова рука вчепилася в мотузку, і його витягли на берег. Звісно, Бомбур викупався з голови до п'ят, але то було не найгірше. Коли його поклали на землю, гладкий гном уже міцно спав, стискаючи рукою мотузку, — так міцно, що не могли розчепити його пальців. Що вони тільки йому не робили, а Бомбур спав собі та й годі.
Мандрівники ще стояли над Бомбуром, кленучи його незугарність і свою нещасливу долю і оплакуючи втрачений човен, без якого не могли вернутись по підстреленого оленя, коли це почули невиразний звук ріжка в лісі й неначе далекий гавкіт собак. Усі враз позамовкали й посідали на землю, і здалося їм, ніби чують гамір великого полювання, що посувалося на північ від стежки, а проте вони не бачили ні мисливців, ні собак.
Так гноми сиділи довгенько, не сміючи ворухнутись. Бомбур спав собі з усмішкою на обличчі, так наче йому байдуже стало до всіх прикрощів, що досі його непокоїли. Зненацька на стежці попереду з'явився гурточок оленів — олениця з оленятами, та всі сніжно-білі, як самець був увесь темний. Білими тінями мріли вони в сутіні. Торін не встиг подати голос, як троє гномів зірвалися на ноги й послали стріли зі своїх луків. Не схоже було, щоб хоч одна з тих стріл влучила в ціль. Олені повернулися і зникли поміж дерев так само тихо, як і з'явились, і даремно гноми вистрелили ще й навздогін.
— Стривайте! Стривайте! — загукав Торін, та було запізно — схвильовані гноми витратили свої останні стріли, й тепер з луків, що їх дав Беорн, не було ніякої користі.
Того вечора всі сиділи похмурі, й відтоді похмурість дедалі густішала навколо них. Хоч вони й переправилися через зачаровану річку, але стежка все повзла вперед так само ліниво, як і досі, а в лісі теж не помітно було ніякої переміни. А проте якби гноми краще знали ліс та подумали, що мало означати оте полювання й гурточок білих оленів на стежці попереду, то здогадалися б: нарешті наблизилися вони до східного узлісся; і вийшли б невдовзі, коли б підтримували в собі мужність і надію, до таких місцин, де рідше росли дерева й до землі пробивалося сонце.