Сестра моєї самотності

Це якась пошесть! Тепер кожна жаба, користуючись свободою слова і совісті, норовить проквакати із свого намулу про своє героїчне минуле, омитися в йорданській воді відродження і втиснутися в лави подвижників, борців за суверенну і соборну! І думають, що всі забули про те, що вони ще вчора в гробу бачили неньку Україну з її мовою калиновою-солов’їною! І яскравим прикладом тому оті віршики Курія, написані «могучим русским языком», що й досі припадають пилом у нетрях мого архіву, перев'язані рожевою стрічкою.

Звичайно, могла їх запросто надрукувати в якійсь газетці у відповідь на «сповідь» Коко, та не хочу ганьбитися, опускатися до рівня куріїв. Волію бути роздерта вовками…

Сонечко вже над захід. Дерева стелять на землю легкі прозорі тіні. Але я — не про те. Я про те, що всі наші проблеми, всі радощі і біди закладені у нас самих. Людина осмислює себе підсвідомо чи свідомо у трьох вимірах: стать, національність і класовість або ж, як нині, приналежність до клану. От і все. І як би ми не противились, ув'язнення в цім трикутнику спричиняє і нашу суспільну поведінку і менталітет, і життєвий устрій. І всі протиріччя людські. Хто б що не говорив, а ми всі сидимо у рідних трикутниках, як в окопах… Трикутні придурки, до того ж — нещасні. Бо для повного щастя треба бути круглим дурнем.

Я теж закопалася у своєму окопі-трикутнику — упослідженості, злиднів, каліцтва… Переосмислюю, переоцінюю… і знову ж таки у трьох вимірах. Ще вчора була там, на сяючій вершині, на «Горі». Блискуча, шикарна жінка. Вибрана з вибраних… Була такою, якою мене робило життя, оточення, всілякою — доброю, злою, нещасною, жорстокою, безоглядною, грішною, щасливою… Авжеж, хай там що, а я прожила життя конкретної живої жінки, непересічної, пристрасної. Що ж ви мене судите? І хто дав вам право кидати в мене камінням, вам, тим, які існували за тими самими, що і я, принципами і законами людського суспільства, хай недовершеного, вовчого?.. Чи, може, ви пурхали янголами, метеликами Божими з квітки на квітку, спиваючи нектар? Хто з вас, судді мої, творив лиш добро і не сподіяв зла ані ближньому, ні дальньому своєму? Лицеміри, лицедії… На жаль, мстите мені і, на жаль, по заслузі. Бо мене мало четвертувати за те, що одних не дала виморити голодом, других — «посадити», а третім слизням чіпляла на вутлі груди ордени та значки лауреатів державної премії імені Кобзаря, тим самим принижуючи високість національного духу… А тепер розплачуюсь…

Але запам’ятайте собі одне: це не ви, а НЕБО мені мстить за те, що, маючи ВСЕ, я нічого мудрого і доброго не зробила на своїм віку. Нічого не надбала. І, врешті, так ганебно випала з центрифуги диявольських житейських марафонів…

Станіслав бариться. Щось там грюкає, стукає, хряскає дверима машини. Певно, ладнається від'їжджати. А я б із задоволенням зосталася на ніч на дачі. Так давно не бачила зоряного неба, не чула тиші…