Сестра моєї самотності

ГЕРОЇНЯ-ЖЕБРАЧКА — така нині моя нова суспільна роль. І я не соромлюсь її. Навпаки, сама собі її вибрала. І тепер вживаюся в неї, щоб вижити. О, з якою насолодою приміряю скорботно-запобігливу міну прохачки, старе дрантя і новий ціпок! Я вже потроху дибуляю, вовчики-братчики, правда, ще важко, ледве переставляю ноги, але — дибаю. От і до дачі додибала, осідлала коника-горбоконика і шуркаю по безмежній, аж у дві сотки картопляній плантації. Шур-шур, шур-шур… то нічого, що у підніжжі. Моя Гора… не за горами, пардон за каламбур.

Станіслав давно згорнув імпровізоване застілля і порається біля будиночка: над кущами здичавілої смородини раз по раз вигулькує його лиса і лискуча маківка. А я розкошую в тихій самотині. Народ правду каже: нема щастя без трясця. І в найтяжчому становищі є своя втіха.

І я її маю: спокій! Спо-кій… Ніхто тебе не шарпає, не лапає за поли, не теребить: дай, поможи! Скінчилося. Термосять інших можновладних. А про тебе забули. І ти впиваєшся цим забуттям і сидиш собі в білому кріслі перед телевізором, і не треба нікуди бігти, метушитися. Або… Або длубаєшся собі коло грядки землі, ніби попереду ціла вічність.

Як я мріяла колись про той час, коли в мене буде багато часу. І от він настав, благословенний, і я його марную. Так, марную… Спробувала писати — черепок не варить. Хвороба… Та й вік… Жінка здатна творити доти, доки живе повноцінним фізіологічним життям. Із згасанням функцій згасає, чахне талант. Та хіба лиш у жінок? У чоловіків фізична імпотенція моментально викликає розумову… і одні комплекси і претензії. Або цілковите збайдужіння, як от у Станіслава…

На жаль, жорстока, продумана до найменших деталей погоня за Аркашкою стала останнім полюванням Станіслава. О ні, то не була відплата за прикрі пригоди жінки-повійниці, а кривава помста сильного світу цього за посягання холуя, бидла на святая святих — честь клану, на приватну власність вибраних…

Заява Міченого, як прозвала насторожена «Гора» Михайла Горбачова, про розпуск комуністичної партії, впала на наші голови, мов розплавлене каміння Везувію. Реформатор, на якого надіялись, яким захоплювались, виявився всього-на-всього… провокатором. Вискочкою, самозакоханим парвеню! Дорогою, дорогою ціною купив Горбі собі популярність на Заході! Цей балакун і фрондер, граючись, з легковажністю захваленої дитини, власноручно, як картковий будиночок, розвалив твердокамінну фортецю, яку не могли збороти акули імперіалізму, починаючи з 1917 року. Безпрецедентний інцидент в історії людства! Тоді, коли обурений плебс торжествував, Гору трясло і косило. Приречені намагалися хоч якось зарадити біді. Але, коли останній із могікан — Івашко, втік у Москву, Станіслав заховав у шухляду партквиток і, здавалося, добровільно вибрав роль спостерігача, відмовившись від посади ректора одного із престижних вузів столиці на користь якогось щойно перефарбованого в «демократи» кар’єриста. Єдине, що спромігся доброго зробити, то прикупити пару квартир та цю нещасну дачку… От і все, всі статки.