Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Город знову простяг по мене свою залізну руку на зелені ниви. Покірливо дав я себе забрати, і поки залізо тряслось та лящало, я ще раз, востаннє, вбирав у себе спокій рівнини, синю дрімоту далеких просторів. Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь він здасться так, як мені. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть… Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…
Вересень 1908 р.
Дебют
Найбільш турбувала мене одежа. Шоколадна, в рогіжку, перероблена з старої панської, купленої на товчку. Вона мала цілком порядний вигляд, тільки на ліктях трохи протерлась. Я чув свої лікті: ось-ось там трісне і вони вилізуть. Я почув навіть прикрий холодок в лікті, коли виліз з вагона і побачив на станції якийсь шарабан. Я відгадав. Се були коні, вислані з економії, і голений хурман в широкій бурці, в шкуряному картузі взяв з рук моїх чемодан і навіть підсадив «пана навчителя».
Сірий, осінній ранок куривсь дрібною мжичкою, а в ній пливли, наче напівзабута казка, дерева, поле, оселі.
Щоб зовсім прогнати сон і підбадьоритись трохи, я почав уявлять собі нових хазяїв. Себто творити, бо я їх ніколи не бачив. Усі вони, наче живі, вставали поволі в моїй уяві — хазяїн, хазяйка і їхні діти, такі ласкаві, добрі, а я був в центрі, і все круг мене тільки вертілось.
Я пережив чимало гарних моментів, упивався владою, мені було тепло у тому гнізді. Але поволі, коли ми минаєм верству за верствою й холодна мжичка проймає тіло та стікає з лиця за комір, якось втрачаю свою позицію, і центр займає ворожа, чужа родина. Коли ж з-за горба показалось нарешті солом’яне царство панського току, з стіжками, скиртами та ожередами, з безконечно довгими стодолами та воловнями, — я чую, як моє тіло стає холодним і задубілим, і намагаюсь не цокотіти зубами.
Новий жовтий високий дім. Я нерівно переставляю закляклі ноги в високих сінях, і мої кроки гудуть десь аж під стелею. Двері в столову одчинені; дивлюсь на голі соснові стіни, переступаю поріг і йду вдовж столу, довгого й білого, наче санна дорога. З другої хати, назустріч, виходить хазяїн. Я знаю, що він бачить моє червоне, змерзле лице, а я дивлюсь на його бороду, по мокрому забороновану гребнем направо й наліво. На рідкому волоссі теж блищить борозна. Стискаємо руки й схиляємо голови, але я чую, як його очі лізуть десь поза мене, назад, і чую, що там, коло дверей, щось ворушиться.
— Моя дочка Анеля, — говорить пан Адам. — Пан Віктор, навчитель Стася…
Вертаюсь назад і стискаю суху холодну руку.
Ми сіли за білий стіл, але перед очима в мене стоїть суха чорна фігурка з похилим станом, і довгий ніс, і якісь риски коло холодних уст. Найбільше займає місця тепла кортова куртка, цупка і неестетична. Пан Адам кладе руки на стіл і проганяє ними той образ. На руці в нього грубий перстень-печатка, від якого рука ще важча. Нам дають чаю, гарячого, міцного, що блищить в склянці, як стигла вишня. На столі масло, жовте, тверде, наче щоки сільської молодиці, густа сметанка і чорний хліб. Мене наповняють пахощі чаю, кмину у хлібі й соснових стін, лице горить, і очима, вогкими од гарячої пари, я стежу за дугами волосків з бороди пана Адама. Він мені починає подобатись. З четверокутного виду, з сірих очей, з важкого тіла віють солідність і спокій. Тим часом я знову чую, що мені заважає чорна вугласта фігурка, там, за плечима, десь у кутку. Той «трупик» з блідим лицем. Притискаю міцніше до себе лікті і нізащо не обернусь назад, хоч мене щось так і тягне.
Зате пан Адам поверта туди голову і говорить поважно:
— Powiedź, moje serce…[33] Анелько! Анелько!..
Я теж озираюсь — нема нікого. Панна Анеля десь щезла.
Мій учень іще не вставав. Пан Адам спокійним тоном викладає свої педагогічні теорії, сірий день так само спокійно дивиться у всі чотири вікна, стиха шумить самовар у куточку, а мені тепло, не хочеться встати, і думка ліниво питає: «Невже ціла родина тільки з трьох душ?»
Стасик чудова дитина. Коли він спинивсь на порозі в столову на худих ніжках і я побачив його широкі, готові світ весь поглинуть очі, він був як квітка на тоненькій стеблині, що пнеться до сонця. Ми дуже скоро зійшлися. Він помагав мені розкласти речі в призначеній для мене кімнаті; робив се з великим запалом, розчервонівся і весь час не вгавав. Тепер я дізнався, що в родині є ще й четвертий — мама. «Мама Костуся». Вона хотіла, щоб татко найняв до нього бонну, а татко найняв пана вчителя. Така стара дивачка! Правда? Бо вчитель краще. Правда? Нащо йому бонна, коли йому вже — постійте — скільки?.. — сім років, дев’ятий… ах, ні, він помилився: сім, восьмий. У Тадзя з Підгаєць є бонна… пан навчитель не знає? — така дурна гуска! Він в неї питає: «Нащо сотворені бідні?» — вона не знає. Він в неї питає: «Нащо сотворив Бог „moskalyw“, що Польщу забрали? Чому Бог не встидався, як творив людей голих, а людям сором ходить без сорочки?» Вона нічого не знає. Вона тільки кричить. Така дурна гуска. Не правда ж?
33
Розкажи, моє серце… (польськ.)