Людина без властивостей. Том II

Сорому Клариса не відчувала, ні, скоріше їй, коли вона порівнювала минуле з теперішнім, хотілося плакати; але й плакати Клариса ніколи не вміла, вона просто стискала вуста, і з цього виходило щось схоже на її усмішку. Її рука, обцілована до пахви, її нога під охороною диявольського ока, її гнучке тіло, яке тисячі разів скручувалося від знемоги коханого й знов, мов линва, розкручувалось, жили з тим дивним відчуттям, що йде в парі з коханням: кожен твій рух сповнений загадкової значущости. Клариса просто сиділа й здавалася собі актрисою в антракті. Щоправда, вона не знала, що буде далі, але не мала сумніву: неосяжне покликання всіх закоханих — зберігати себе тими, ким вони бували одне для одного у хвилини найвищого піднесення. А її рука — ось вона, її ноги — ось вони, її голова увінчувала тіло з моторошною готовністю першою завважити знак, який неодмінно ще з’явиться. Може, й нелегко збагнути, що мала на увазі Клариса, але їй це було дуже просто. Вона написала графові Ляйнсдорфу листа з вимогою провести рік Ніцше, а також звільнити вбивцю жінок і, можливо, влаштувати його публічний показ, щоб нагадати всім про жагучі блукання тих, кому доля судила взяти на себе розсіяні гріхи решти людей; і тепер вона знає, чому це зробила. Треба сказати перше слово. Мабуть, вона висловилась невдало, але дарма, головне — покласти край терплячості й байдужному спогляданню і зробити початок. Історія довела, що у світі час від часу (за цими словами лунали інші: «від еону до еону» — мов два дзвони, яких не видно, хоч вони й близько) постає потреба в таких людях, котрі не здатні чинити й брехати вкупі з усіма й цим викликають загальне невдоволення. До цього місця все було зрозуміло.