Нестерпна легкість буття
- Автор: Кундера Милан
- Год: 1994
- Язык: украинский
- Переводчик: Воліна Пасічна
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Нестерпна легкість буття». Краткое содержание книги:
У тих, хто вважає, нібито комуністичні режими в Центральній Європі — є виключно витвором злочинців, лишається поза увагою головна істина: злочинні режими були створені не злочинцями, а ентузіастами, впевненими, що вони відкрили єдину дорогу в рай. Вони затято захищали цю дорогу, прирікаючи людей на смерть. Проте з часом з’ясувалося, що ніякого раю не існує, а отже ентузіасти виявились убивцями.
І тоді всі з криком накинулися на комуністів: «Ви відповідальні за нещастя країни (вона зубожіла і спустошилась), за втрату її самостійності (вона попала під владу Росії), за страту невинних!»
А ті, кого звинувачували, відповідали: «Ми не знали! Нас обдурили! Ми вірили! Але в глибині душі своєї ми невинні!»
Отже, суперечка, зрештою, звелася до одного-єдиного запитання: чи справді вони не знали, чи лише вдають, що не знали?
Томаш стежив за цією суперечкою (як стежив за нею весь десятимільйонний народ) і приходив до думки, що серед комуністів напевне були люди не такі вже й необізнані (не могли ж вони не знати про страхіття, що творилися й далі творяться у післяреволюційній Росії). Проте цілком вірогідно, що більшість із них справді не знала нічого.
І він сказав собі, що важливо не те, знали вони чи не знали, питання треба ставити по-іншому: чи можна вважати людину невинною лише на тій підставі, що вона не знає? Хіба дурень, який сидить на троні, звільняється від відповідальності лише тому, що він дурень?
Припустімо, що чеський прокурор, котрий на початку п’ятдесятих років вимагав смерті для безневинного, був обдурений російською таємною поліцією і урядом своєї країни. Але хіба має право сьогодні, коли ми вже знаємо, що звинувачення були абсурдні й страчено невинних, той самий прокурор обстоював чистоту своєї душі й бив себе в груди, запевняючи: «Моя совість чиста, я не знав, я вірив!» Хіба в його «я не знав! я вірив!» не криється невиправна вина?
І тоді Томаш знову пригадав історію Едіпа: Едіп не знав, що він живе з власного матір’ю, і все ж, коли зрозумів, про що йдеться, не відчував себе невинним. Він не зміг дивитися на горе, яке завдав своїм незнанням, виколов собі очі і, сліпим, пішов із Фів.
Томаш, слухаючи, як комуністи галасливо захищали свою внутрішню чистоту, казав собі подумки: завдяки вашому невіданню ця країна втратила, можливо, на століття свободу, а ви кричите, що не відчуваєте за собою вини? Як же ви можете на все це дивитись? І це вас не жахає? Чи ви взагалі щось бачите? Бо коли б ви були зрячими, вам слід було б осліпити себе й піти з Фів!
Це порівняння так подобалося йому, що він частенько використовував його в розмовах з друзями, тож із часом його формулювання ставали все точнішими й вишуканішими.
Він, як і всі інтелектуали тих років, читав тижневик, що його видавала Спілка чеських письменників тиражем триста тисяч примірників і який досяг досить значної автономії в державі, висвітлюючи теми, що їх інші видання навіть згадувати не наважувались. У письменницькому часописі писали й про те, хто і якою мірою винен у судових убивствах на політичних процесах, якими розпочиналося комуністичне правління.
У всіх цих суперечках повторювалося повсякчас те саме запитання: знали вони чи не знали? Оскільки Томаш це запитання вважав другорядним, то якогось дня він письмово виклав свої міркування про Едіпа й послав їх до тижневика. Через місяць одержав відповідь. Його запрошували в редакцію. Коли він прийшов туди, його привітав редактор, чоловік маленького зросту, але прямий, наче аршин проковтнув, і запропонував йому змінити порядок слів в одному реченні. Невдовзі текст справді був опублікований на передостанній сторінці в рубриці «Листи читачів».
Томаша це аж ніяк не порадувало. Чи варто їм було кликати його до редакції, щоб він погодився на зміну порядку слів в одному реченні, щоб потім, уже не питаючи про його згоду, скоротити текст настільки, що всі його міркування були зведені до основної тези (причому надто схематичної й агресивної) і вже зовсім не подобалися йому.
Сталося це весною 1968 року. При владі тоді був Александр Дубчек. Дубчек і поряд із ним ті комуністи, котрі почувалися винними й ладні були зробити все, щоб тільки спокутувати свою провину. Однак інші комуністи, — ті, котрі кричали, що вони ні в чому не винні, — боялися суду розгніваного народу. І тому день у день ходили скаржитися російському послові й просити в нього підтримки. Коли був опублікований Томашів лист, вони кричали: «Погляньте, як далеко все це зайшло! Вони вже відверто пишуть, що нам треба повиколювати очі!»
А через два-три місяці росіяни вирішили, що вільні дискусії в їхній губернії неприпустимі, і протягом однієї ночі їхні війська окупували Томашеву батьківщину.