Наказано вижити
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #9
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Наказано вижити». Краткое содержание книги:
Дія роману, побудованого на документальній основі, відбувається напередодні краху гітлерівського рейху, коли реакціонери з ОСС (нинішнє ЦРУ) намагалися заключити сепаратну угоду з нацистськими ватажками.
Головний герой книги Максим Максимович Ісаєв — Штірліц, дзержинець-інтернаціоналіст, в найтяжчих умовах героїчно виконує свій обов'язок перед Батьківщиною.
— От коли ви матимете штуку, — відповіли йому, — тоді й можна буде по-новому оцінювати політичні можливості; у даний момент ми повинні жити за законами порохової дипломатії, а не атомної.
(Поки точилася перепалка у Вашінгтоні, росіяни зайняли той район, де зберігалася бібліотека Боте і Купа; Гровс шаленів.)
Донован віддав належне сміливості Гровса, коли той зробив потрібний висновок після сутички з Державним департаментом. Він знав, що Гровс побував у військового міністра Стімсона і сказав йому:
— Основні центри німецьких підприємств, зв'язані з атомними дослідженнями, розміщені в районах Штутгарта, Ульма і Фрайбурга. Всі ці міста відходять — згідно з Ялтинського декларацією — французам. Я не вірю французам, вони традиційно близькі до Росії. Якщо ми не захопимо ці райони перші, вищим інтересам Штатів буде завдано шкоди, непоправної шкоди.
— Пропозиції? — сухо запитав міністр.
— Ми повинні захопити ці міста, вивезти німецьких учених, бібліотеки, архіви, руду, «важку воду» й знищити всі лабораторії й заводські будівлі.
— Думаєте, Державний департамент піде на те, щоб зовсім зіпсувати відносини з де Голлем?
— Певен, що не піде. Ті джентльмени, яким я говорив, що потрібен наш десант в російську зону, довго пояснювали мені, що дипломатія — наука реалізації найменших можливостей. Я терпляче їх вислухав і прийшов до висновку, що дипломатами у нас працюють люди з покаліченою психікою, їх вабить у розвідку, але вони потрапили в павутину, і їм не лишається нічого іншого, як дзижчати й перебирати лапками…
— Дуже схоже, — похмуро усміхнувся Стімсон. — Не звертайтесь до них більше. Домовтеся з Маршаллом про захоплення міст, які мають відійти французам.
— Може бути скандал…
— Вам не звикати.
— Це правильно. Я ладен і поскандалити, бо французи напевне поділяться новинами з червоними, а заради того, щоб цього не сталося, я ладен не тільки скандалити, але й воювати.
Гровс закодував цю операцію як «Сховище» і негайно відправив своїх помічників у Європу, до начальника штабу Ейзенхауера генерала Бедела Сміта. Було прийнято рішення кинути американські війська навперейми французам, відтерти їх, затримати й не дозволити ввійти туди, куди вони мали ввійти відповідно документові, який підписав у Ялті президент США.
…Донован того вечора, коли він попрощався з Дейвом Ленсом, так і не вирішив, що йому робити.
Думка весь час крутилася довкола того, щоб поінформувати — до речі, в певній мірі — Аллена Даллеса; той знайде можливість запустити чутку, яка негайно дійде до Кремля.
«А як Рузвельт? — укотре вже ставив собі це запитання Донован. — Що, коли він піде на відвертість із Сталіним? Як бути тоді? Невже Дейв правий, і в нас тільки один вихід, кардинальний, хірургічний? Невже політика визнає жорстокість як головний інструмент у досягненні того, про що мрієш? Невже компроміс неможливий?»
І Донован відповів собі ясно й недвозначно: ні, з Рузвельтом компроміс справді неможливий, він ідеаліст, він, як дитина, вірить, що все можна вирішити добром, і ця дитина буде — по закону Сполучених Штатів — ще чотири роки переконувати, примиряти, закликати до розуму, замість того, щоб стукнути кулаком по столу й вишкіритись.
«Гувер, — сказав собі нарешті Донован. — Мені потрібен Гувер. Я не знаю ще, як я поведу з ним розмову, я не відчуваю її тону, але мені цілком ясно, що я повинен його запитати: «Джон, що ви робитимете, коли президент порекомендує вам у заступники члена американської комуністичної партії?»
Донован знав Гувера, він розумів, яка буде реакція його «брата-ворога»; треба тільки наважитись і сказати собі з усією певністю: «Рузвельт приведе нас не так до перемоги над Гітлером, як до капітуляції перед Москвою».
І все-таки каналом дезінформації треба вміти дорожити…
Мюллер скрушно похитав головою, коли Штірліц увійшов до нього, потім здивовано й холодно посміхнувся:
— Ну, чого ви добились, в котрий уже раз обдуривши бідолашного Ганса? Скільки ночей ви не ночуєте вдома? Три? П'ять? То й що? Знайшли скарб у мільйон марок? Одержали венесуельський паспорт, з яким вас впустять у будь-яку країну світу без прикордонної перевірки?
Штірліц зітхнув, поліз по сигарети:
— У мене є пропозиція, групенфюрер…
— Валяйте…
Знову, вже втретє тонко й страшно завили сирени повітряної тривоги. Мюллер спитав:
— Підемо в підвал?
— Як ви? Я на це не реагую.
— Тільки дурні не мають страху, а ви не дурень.
— Фаталіст… А це те саме…