Слідами змови

Але зрештою я почув глибоке уривчасте дихання людини, що втратила свідомість. Я зрадів, коли переконався, що не вбив його.

Я перекинув його на спину і розстебнув коміра. Мені кортіло полегшити його стан, проте я не мав права ризикувати. Щоб забезпечити себе від нападу, я вискочив під дощ і знайшов шматки мотузки. Зв'язавши йому руки й ноги в той самий спосіб, яким він зв'язував мені, я, однак, потурбувався, щоб він не звільнився так легко. Я забрав у нього ножа, а потім обшукав одяг, сподіваючись знайти пістолет або кинджал, але не знайшов більше ніякої зброї. Мотузка була мокра, і мені спало на думку, що з часом вона збіжиться і вріжеться в тіло. Якщо він не опритомніє, доки я дремену з острова, треба буде її попустити.

Коли я впорався з полоненим, вітер трохи вщух, а дощ ішов нападами, перерви між ними ставали щоразу довші. Озеро вже не біліло гривами піни, і на протилежному березі поступово почав вимальовуватися ліс. Спочатку він здавався безбарвною плямою, але небавом проступило яскраво-зелене листя, помережане смугами сонячного світла, що купалося в росі. Сонце схилялося вже до вечірнього пруга. Виходить, я перебув на острові цілісінький день!

Краще тут не затримуватися… В мене не було ніякої охоти плисти зараз чверть милі, але це було краще, ніж чекати, поки з'явиться сер Філіп. Озеро ще хвилювалося, але я сподівався на краще.

Я скинув камзола та довгі штани — зайвий тягар був ні до чого — і сховав під камінням, щоб їх відразу не помітили. Черевики я прив'язав до пояса, бо забиватися в далеку дорогу босоніж було ризиковано; капелюха кинув у воду. Хай подумають, що я втопився. В останню мить я згадав за Дункана і вернувся назад до халупи. Він і досі лежав непритомний. Я нахилився і, переконавшись, що він не прикидається, попустив мотузку на ногах і розв'язав йому руки. Цікаво, яку він вигадає казку для своїх спільників?

Вода була холодна мов лід, бо шторм збурив глибинні води. Але холод підстьобнув мене і остаточно вивів із того заціпеніння, що в ньому я перебував, відколи вдарився головою об кам'яну стіну. Я знав, що мені доведеться змагатися за своє життя. Адже йшлося не про пляжне купання. Я не спав. Я не попоїв як слід, а від страшного удару в мене й досі гули в голові джмелі. На середині мене взяв сумнів, чи зможу я досягти протилежного берега.

Зціпивши зуби, я плив і плив до зеленої смуги лісу. Обважнілі черевики тягли мене вниз, наче залізні ланцюги. Хвилі хльоскали в обличчя, руки й ноги дерев'яніли від утоми…

Ні, я не здамся! Не здамся! Здається, я казав це вголос, силкуючись заглушити деренчання у вухах. Багато чого залежало від того, чи зумію я досягти далекої смуги сірої ріні, зеленої торочки дубів і сосон. Якщо я здамся і дозволю собі пірнути в жаданий спокій зелених вод, королеву вб'ють, і в Англії почнеться руїна. Тисячі англійців загинуть у братовбивчій війні. Запалають хати, жінки й діти, голосячи, кинуться шукати сховища в лісах та горах; знову настануть страшні роки, що про них народ уже майже забув.