Слідами змови

Я нахилився й почав шукати в траві зручну склянку. На моє щастя, пляшка була з тонкого скла, і скалки виявилися гострі, як бритва. Я затиснув великий трикутний уламок скла пальцями правої руки.

Найгірше було те, що я не міг досягнути склом до мотузки на руках. Мені лишалося тільки нахилитися й перепиляти мотузку навколо ніг. За півхвилини гарячкових зусиль я перерізав останню волокнину, і мої ноги були нарешті вільні.

Що робити далі? Я не міг пливти зі зв'язаними руками. А битися з Дунканом ногами теж не міг. До визволення було ще далеко.

Дункан вертався з величезним оберемком хмизу. Я звів докупи обвиті мотузкою ноги й почав молити бога, щоб здоровань нічого не помітив. Але він зосереджено дивився на небо.

— Заноситься на громовицю, — мовив він. — Краще розкласти вогонь у колибі, там буде набагато затишніше.

— Еге-е, — промимрив я, наче знеможений дрімотою. — Мене хилить на сон, я впився.

Він хитнув головою й усміхнувся. Потім нахилився й увійшов до халупи. Я чув, як він кинув хмиз і став нишпорити, шукаючи кремінь та кресало.

Недалечко від мене лежав замашний камінець. Тепер, коли ноги мої були вільні, я легко міг його дістати…

Мені було шкода Дункана. Він повівся зі мною по-людському, якщо зважити на те, що ми з ним були вороги. Аби він не мав ні жалю, ні серця, то мені б ніколи не пощастило напасти на нього.

Та зараз я не знав іншої ради. Я був певний, що Дункан — хай і проти своєї волі — допоміг убити Тома. Він був зрадник, готовий задля власних шанолюбних замірів утрутити всю країну в полум'я громадянської війни.

До того ж невідомо хто кого подолає: здоровий мужчина чи хлопець із зв'язаними руками? Я був Давид — він Голіаф[21]. Якщо ж я не заб'ю йому памороки, а тільки легко пораню, тоді він поведеться зі мною інакше, ніж досі.

Я підняв камінь обома руками; у вологій ямці, що лишилася від нього, заметушилися комашки. Я підійшов непевними кроками до дверей халупи і зазирнув усередину. Якби Дункан сидів обличчям до дверей, довелося б зачекати, поки він вийде. Але мені знову пощастило. Він стояв навколішках спиною до мене за якихось три кроки і складав у купу хмиз.

Я зайшов навшпиньки всередину, підвів зв'язані руки над головою і вдарив його каменюкою. Він навіть не писнув, лише гупнув камінь та зашурхотів під вагою тіла хмиз. Я мерщій позадкував на свіже повітря — мене нудило й голова паморочилася ще дужче, ніж досі. На щоку впала крапля дощу. Я здригнувся і великим зусиллям опанував себе.

Перш за все треба було скинути пута з рук. Тепер, коли я був вільний, це виявилося досить просто. В Дункана, звичайно, був при собі ніж, але мені не хотілося заходити в темну халупу. Я примудрився забити уламок скла сторч у землю і, притримуючи його ногами, заходився терти об нього мотузку; в такий спосіб, після кількох невдалих спроб, мені пощастило перепиляти й розірвати її.