Ежені Гранде. Селяни

— Ах, чом я зруйнований?

— Нічого! Мій батько, я гадаю, багатий, — відповіла вона.

— Бідна дитино, — заговорив знову Шарль, зупинившись на порозі її кімнати і спираючись спиною об одвірок, — коли б дядечко був багатий, він не дав би вмерти моєму батькові і не тримав би вас у такій убогості, словом, жив би інакше.

— У нього ж є Фруафон.

— А яка вартість Фруафона?

— Не знаю, але в нього є Нуайє.

— Якась поганенька ферма.

— У нього є виноградники й луки…

— Дрібниці,— презирливо мовив Шарль. — Аби у вашого батечка було хоч двадцять чотири тисячі ліврів прибутку, хіба ви жили б у цій холодній і порожній кімнаті? — додав він, переступаючи поріг. — То це тут будуть мої скарби, — сказав він, вказуючи на стару скриню, щоб приховати свою справжню думку.

— Ідіть спати, — промовила Ежені, не пускаючи його в неприбрану кімнату.

Шарль відступив, і вони попрощалися, обмінявшись усмішками.

Обоє заснули з однаковими мріями, і відтоді Шарлеву жалобу почали помалу скрашувати троянди. Вранці, до сніданку, пані Гранде побачила, що її дочка прогулюється з Шарлем у саду. Юнак був ще смутний, як і належить нещасливцеві, що, так би мовити, спустився на дно своїх страждань і, змірявши глибину безодні, в якій він опинився, відчув увесь тягар свого майбутнього життя.

— Батько повернеться тільки в обід, — сказала Ежені, помітивши, що мати схвильована цією прогулянкою.

Кожний рух дівчини, вираз її обличчя й особлива ніжність голосу свідчили, що між нею й кузеном панує цілковита єдність думок. Душі їхні злилися, ще, може, не відчувши всієї сили тих палких почуттів, які їх єднали. Шарль лишився в залі, і його смуток належно шанували. Кожній з трьох жінок було чим зайнятися. Гранде покинув усі свої справи, а до нього приходило чимало людей: покрівельник, слюсар, муляр, землекопи, теслярі, фермери; одні — домовитися про ремонтні роботи, інші — заплатити орендну плату чи отримати гроші. Пані Гранде й Ежені довелося метушитись, відповідати на довгі розпитування робітників та сільського люду. Нанон у кухні складала внески натурою. Вона завжди чекала наказу хазяїна, щоб знати, що лишити для дому, а що продати на ринку. Наш добряга, як багато поміщиків, мав звичку пити найгірше вино і їсти власні підгнилі фрукти. Близько п'ятої години вечора Гранде повернувся з Анжера, одержавши за золото чотирнадцять тисяч франків і везучи з собою бони державної скарбниці на проценти по день сплати за ренту. Корнуайє він лишив в Анжері, велівши нагодувати зморених коней і, давши їм відпочити, поволі їхати додому.