Таємниця підземної галереї
- Автор: Колин Владимир
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: "Молодь
- Переводчик: І. Г. Кушнірик
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Таємниця підземної галереї». Краткое содержание книги:
Основна дія розгортається в Констанці.
Відважний антифашист Павло Мунтяну через прохід, що утворився внаслідок струсу шарів грунту після бомбардування, пробирається в підземну галерею і бачить у темряві невідомого чоловіка, який тут же таємниче зникає. Юнак пильно оглядає підземелля і потрапляє в потайну комірку, де знаходить рацію і скриню з радянськими грішми.
Хто ж такий цей невідомий, який обладнав собі схованку під землею? Друг він чи ворог?
У місті точиться запекла боротьба проти фашистського гніту, якою керує підпільна група комуністів, і для успіху цієї боротьби конче потрібно розкрити таємницю підземної галереї.
В боротьбі з підступним ворогом робітники-підпільники виявляють справді нечуваний героїзм, кмітливість і винахідливість.
Твір користується великою популярністю в Румунії. Немає сумніву, що його прихильно зустріне і радянський читач.
Старий професор без особливої уваги вислухав інші досить дивні фрази: “Троянда вже не має колючок”, “Лелека знову повертається до свого гнізда”, “Гадюка міняє шкіру у вівторок”.
Вимкнув приймач і замислився, безтямно дивлячись на чудовий екземпляр Данаїс Еріппус, за яким ганявся цілий день. Потім встав, вийшов у двір і, піднявшись дерев’яними сходами, постукав до Горе. Не заставши перукаря вдома, спустився вниз і принишк біля входу, чекаючи на нього.
І от вони вже в кімнаті професора.
Не встиг ще Горе оглянути коробочки з метеликами, як Заня вимовив сухо:
— Сідай, У-45!
Перукар шарпнувся, наче наступив на гадюку. Здавалось, уся кров відхлинула од його обличчя, таким воно стало блідим.
— Як? — перепитав він хрипло, з жахом дивлячись на старого пенсіонера.
— Сідай, У-45, завербований У-32 18 березня 1933 року, — відкарбував Заня, наче декламуючи вірш. — Чи потрібні ще якісь коментарії?
Горе зволожив язиком сухі губи, ледве тримаючись на ногах. Він увесь тремтів і ніяк не міг повірити, що цей дідусь, який щодня ганявся з сачком за метеликами і завжди спішив першим привітатися з ним, набагато молодшим, пенсіонер у старомодному костюмі, дурнуватий професор, з якого глузували навіть діти, вимовив ці жахливі слова.
— Ну? — вже не терпілося Зані. Він показав хлопцеві на крісло.
Перукар впав у нього, збивши з вишневої обшивки хмарку пилу.
Не міг зібрати думок і мовчав, з жахом дивлячись на дідуся з лицем дитини і кучмою сивого волосся на голові.
— Чомусь ти сьогодні не дуже балакучий, — посміхнувся Заня.
— Що… що вам потрібно? — промимрив Горе, ледве видавлюючи з себе слова. — Я…
— Пропоную тобі вислухати мене. Чи треба ще нагадувати, що про нашу розмову ніхто не мусить знати?
— Добре, — сказав Горе.
Його наче вдарили у тім’я. Дуже боліла голова. Хлопець почував себе змученим, знесиленим, а старий тим часом усе бадьорішав.
— Значить, — мовив Заня, — ось що тобі треба зробити… — Він говорив спокійно і владно.
“Це сон? — думав Горе. — Чи, може, я збожеволів?..” Проте непорушно сидів у кріслі і слухав професора Заню, старого пенсіонера, закоханого в нетлів, яких він ловив і настромлював в коробочках на голки. Хоч вікна були зачинені, однак жахливе гоготання моря чулося тут, серед стін, обліплених барвистими метеликами.
— Тобі ясно? — спитав Заня. — І, напевне, ти не сумніваєшся, що в разі потреби…
Горе відчув погрозу і кивнув головою на знак того, що йому все зрозуміло.
— Добре, — мовив професор. — Тоді вип’ємо по чашці кофе.
18. ШКОЛА
Дядько Янку Мунтяну, на прізвисько Котелок, був паровозним машиністом. Перед тим як вийти на пенсію і осісти в своєму саманному будиночку в Новому Бухаресті, він об’їздив уздовж і вшир всю Румунію. В його невеличкому дворі цвіли мальви, хризантеми, була викопана й “американська” криниця, якою хазяїн дуже гордився. Жив самітним, як зозуля, бо дуже не любив жінок.
— Нащо мені жінка? — говорив дядько Янку у молодості. — Тримати для інших? Моя дружина — це паровоз.
Тепер йому близько вісімдесяти років. Він був високий і прямий, як тополя. А коли підкрутить довгі сиві вуса, заплющить одне око і подивиться зверху вниз, то нагадує того ж Янку Мунтяну, що багато років тому вів до Сінайї спеціальний поїзд, в якому їхав міністр з цапиною борідкою і з котелком на голові.
Міністр, згадавши, що й він у молодості на зібраннях у клубах загравав з соціал-демократами, подякував машиністові, потиснув руку, а тим часом якийсь фотограф поспішив увічнити цей момент.
— На три колонки в розділі робітничих вістей, — шепнув йому міністр. А потім, підвищивши голос, щоб його почули й зустрічаючі, сказав дядькові Янку: — Демократи, мій дорогий, не горді…
— Так, — відповів Мунтяну. — Але навіщо оцей котелок?
Відтоді й пристало до нього це прізвисько.
Коли прийшов Павло, дядько ходив босий на городі і виполював бур’ян.
— А-а, це ти? — вигукнув старий. — У вас в Констанці теж мруть з голоду, як у Бухаресті!
— Трохи не так, — засміявся Павло, — бо здоровіше повітря!
Дядько Янку обняв хлопця, розпитав про сім’ю і озирав його від голови до ніг, як це він умів робити.
— І чого ти прителющився сюди, га? Тільки не думай мені брехати. Я ж бачу тебе наскрізь!
Павло хотів сказати, нібито йому звеліли перевірити якісь деталі перед відправкою в Констанцу, але старий не дав йому говорити.
— Ану, глянь мені в очі!.. Як її звати? Джета?.. Дуже уподобав я це ім’я… Проте жодна з тих, які зустрічались мені у селах і містах, що їх я об’їздив за своє життя, жодна, Павле, не звалася Джетою! Та може це й на краще…