Щиголь
- Автор: Тартт Донна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»т
- ISBN: 978-617-12-0838-4
- Переводчик: Виктор Иосифович Шовкун
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Щиголь». Краткое содержание книги:
— Дякую. — Він клацнув авторучкою й записав номер на її звороті. — Тут ви маєте номер моєї мобілки. Ви завжди можете залишити послання в моєму офісі, але якщо не додзвонитеся туди, телефонуйте мені на мобільний, гаразд?
Коли всі посунули до виходу, місіс Свонсон підпливла до мене й приязно обняла мене за плечі.
— Привіт, — сказала вона таким тоном, ніби була моїм найближчим другом. — Як твої справи?
Я відвернувся й скривив гримасу — більш-менш о’кей.
Вона погладила мені руку, наче я був її улюбленим котом.
— От і гаразд. Я знаю, тобі було нелегко. Ти не хотів би зайти до мого кабінету на кілька хвилин?
Я з тривогою озирнувся на психіатра Дейва, який стовбичив на задньому плані, а за ним стояв Енріке, упершись руками в боки, з очікувальною напівусмішкою на обличчі.
— Пробачте мені, будь ласка, — сказав я з розпачем у голосі, — я хочу повернутися на уроки.
Вона схопила мене за руку і — я помітив — скинула поглядом на Дейва й Енріке.
— Звичайно, повертайся, — сказала вона. — Який тепер у вас урок? Я тебе проведу.
Був урок англійської — останній того дня. Ми вивчали поезію Волта Вітмена.
Байдужі обличчя. У класі було жарко й панував сонний настрій пізнього полудня, вікна відчинені, вуличний шум долинав він Вест-Енд-авеню. Діти спиралися на лікоть і малювали картинки на берегах своїх зошитів.
Я дивився у вікно, на темну цистерну з водою на даху протилежного будинку. Допит (так я його називав) дуже мене стривожив, збуривши хвилю різних відчуттів, які навалювалися на мене в найнесподіваніші хвилини: задушливий сморід згорілих хімікатів і дим, іскри дротів, біле й холодне аварійне сяйво, що скаламучувало мені пам’ять. Таке траплялося зі мною цілком раптово, у школі або на вулиці, — я застигав, ступивши півкроку, і хвиля відчуттів накочувала на мене знов, очі дівчини зустрічалися з моїм поглядом у ту дивну мить, коли світ обвалювався. Іноді, не чуючи, що мені сказано, я ловив на собі здивований погляд мого лабораторного напарника з біології, або чоловік, якому я затуляв холодильник із напоями в корейській крамниці, казав: «Відійди, хлопче, вбік, я не хочу стовбичити тут цілий день».
Вони не показали мені фотографій ані дівчини, ані старого, що їх я впізнав би. Я тихенько опустив ліву руку в кишеню піджака й намацав перстень. За кілька днів до того ми вивчали слово «кревний» — «споріднений по крові». Обличчя старого було таке зранене й покалічене, що я не зміг би сказати, яким воно було насправді, а проте дуже добре пам’ятав тепле й слизьке відчуття його крові на своїх руках, у якомусь розумінні його кров була досі на мені, я відчував її запах і смак у моєму роті, й це допомагало мені зрозуміти, чому люди говорять про кревних братів і як кров поєднує людей. Мій англійський клас читав «Макбета» восени, але тільки тепер я почав розуміти, чому леді Макбет ніяк не могла стерти кров зі своїх рук і чому та кров залишалася там навіть тоді, коли її було змито.
Оскільки іноді я будив Енді, горлаючи й метаючись уві сні, місіс Барбур стала давати мені маленьку зелену пігулку під назвою елавіл, що, як пояснила вона, не дозволятиме мені лякатися вночі. Це мене збентежило, адже мої сни я не міг навіть назвати кошмарами, а лише тривожними інтерлюдіями, коли моя мати надовго затримувалася на роботі й не могла повернутися додому, бо десь на її шляху випалені вулиці були запруджені іржавими автомобілями, а на подвір’ях гавкали собаки на ланцюгах. З тривогою в серці я шукав її у службових ліфтах і покинутих будівлях, чекав її в темряві на занедбаних автобусних зупинках, дивився на жінок, схожих на неї у вікнах поїздів, що мене проминали, й ніколи не встигав схопити слухавку, коли вона телефонувала мені в дім Барбурів, — ці розчарування та невдачі били по мені важким кулаком, і я прокидався, дихаючи з тяжким присвистом, стривожений і вкритий потом у вранішньому світлі. Найбільших мук мені завдавали не намагання знайти її, а те, що я прокидався і згадував: моя мама померла.
Коли я ковтав зелену пігулку, навіть ці сновидіння провалювалися в задушливий морок. (Тепер я став замислюватися, хоч тоді про це не думав, що місіс Барбур порушувала всі правила, даючи мені не приписані лікарем ліки на додачу до жовтих капсул і крихітних помаранчевих кульок, які я одержував від психіатра Дейва.) Коли сон до мене приходив, я ніби падав у глибоке чорне провалля, й іноді мені було дуже важко прокинутися вранці.
23
Із вірша «На березі морському уночі», переклад Михайла Малаша.