Щиголь

Один шанс повернути картину я вже пропустив — коли місіс Барбур не пустила в дім якихось слідчих, що постукали в двері й запитали мене. Я зрозумів, що вони були слідчими чи навіть полісменами, з того, що розповіла мені Келлін, валлійка, яка доглядала молодших дітей. Вона привела Тодді додому з продовженого дня, коли з’явилися незнайомці й запитали про мене.

— Нишпорки, розумієш? — сказала вона, значущим жестом піднявши брову. Вона була кремезною балакучою дівкою з такими червоними щоками, ніби протягом цілого дня стояла біля вогню. — Такий у них був вигляд.

Я був надто наляканий, аби запитати в неї, що то був за вигляд. А коли я хотів розпитати місіс Барбур, що вона скаже про тих несподіваних гостей, вона була заклопотана й не могла приділити мені увагу.

— Пробач мені, — сказала вона, не дивлячись на мене, — але чи не можемо ми поговорити про це згодом?

Через півгодини вона чекала гостей, серед яких були дуже відомий архітектор і знаменитий танцюрист з Нью-Йоркського міського балету; вона намагалася застебнути своє намисто й була засмучена, бо кондиціонер не працював як слід.

— Мене в чомусь звинувачують?

Це запитання вихопилося з мене, перш ніж я зрозумів, що кажу. Місіс Барбур відірвалася від своєї роботи.

— Тео, не говори дурниць, — сказала вона. — Ті люди були дуже чемними, дуже стриманими, тільки що я не маю часу розмовляти з ними тепер. Вони прийшли надто несподівано, не зателефонувавши. Тож я мусила сказати, що тепер не найкращий час для розмови, що вони, безперечно, й самі побачили.

Вона показала на постачальників провізії, що сновигали туди-сюди, й на інженера-будівельника, який стояв на сходах і світив ліхтариком у вентиляційний отвір кондиціонера.

— А тепер іди собі. Де Енді?

— Він прийде додому через годину. Учитель астрономії повів їхній клас на екскурсію до планетарію.

— На кухні ви знайдете що поїсти. Тістечок у мене не так багато, але сандвічів можете їсти, скільки вам захочеться. А коли розріжуть торт, то й вам дістанеться по шматочку.

Її поведінка була такою безтурботною, що я забув про несподіваних гостей, аж доки через три дні вони не з’явились у школі під час мого уроку з геометрії, один молодший, другий старший, недбало вдягнені, чемно постукали у відчинені двері.

— Можна нам поговорити з Теодором Декером? — сказав молодший чоловік, схожий на італійця, звертаючись до містера Боровскі, тоді як другий приязно зазирав до класу.

— Ми хочемо тільки поговорити з тобою, — сказав старший чоловік, коли ми рушили до страшної для мене конференц-зали, де ми з матір’ю мали зустрітися з містером Біменом у той день, коли вона померла. — Не бійся.

Це був темношкірий чоловік із сивою борідкою, суворий на вигляд, але досить приязний, схожий на холоднокровного копа, яких показують у телесеріалах.

— Ми намагаємося звести докупи все, що сталося в той день, і, сподіваємося, ти нам допоможеш.