Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
Моє сторіччя - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Моє сторіччя

Электронная книга - «Моє сторіччя». Краткое содержание книги:

Це моє сторіччя, моя країна, моя історія — ніби каже різними голосами й інтонаціями «збірний» герой Ґюнтера Ґрасса, який вплів свій голос і власне життя у панорамну розповідь про XX століття його рідної Німеччини. Сто коротких новел, названих за роками цього кривавого сторіччя — від 1900 до 1999-го — і так чи інакше присвячених світовим і приватним подіям цих років-дат, по-новому віддзеркалюють історію великого народу — значних постатей і «маленьких» людей, які творили цю історію, жили в ній, були її заручниками чи жертвами.
Читач однозначно відкриє для себе іншу Німеччину, побачивши й почувши її через призму світосприйняття й самоусвідомлення її громадян, яким випала одна з найскладніших доль у світовій історії минулого сторіччя.
1 ... 49 50 51 52 53 54 55 56 57 ... 113
Перейти на страницу:

Я почала працювати на «Фольксваґені» вже під час війни, відразу після битви під Сталінградом, коли мобілізовували всіх підряд. Тоді, як ви самі добре знаєте, випускали не «жуків», а великі партії військових машин для армії. У пресувальному цеху, де я штампувала бляху, було, крім найманих працівників, багато російських жінок, але нам забороняли з ними говорити. То були важкі часи. У цьому цеху я пережила й бомбардування. Але потім, коли завод знову запрацював, я отримала легшу роботу, на монтажному конвеєрі. Там ми й познайомилися з моїм чоловіком. А в п’ятдесят другому померла моя люба матінка і залишила нам будиночок із садом біля Марієнборна — отоді я й перебралася в радянську окупаційну зону. Мій чоловік пропрацював ще близько року, а потім з ним трапився нещасний випадок. Можливо, це була наша помилка. Або ж доля хотіла, щоб ми опинилися в цілковитій ізоляції. Навіть на наші листи ви не відповідаєте. Це несправедливо!

А ми ж своєчасно надіслали вам минулого року наші заяви на вступ до Ощадного товариства «Фольксваґена», а також усі інші необхідні папери. По-перше, підтвердження того, що мій чоловік, Бернгард Айльзен, починаючи з березня тридцять дев’ятого й протягом чотирьох наступних років, щотижня сплачував мінімум п’ять рейхсмарок за наліпки, які слід було збирати, щоб отримати право придбати синьо-чорний автомобіль у товариства «Сила через радість», як тоді називався «Фольксваґен». Мій чоловік назбирав загалом 1 230 наліпок. Саме такою була тоді фабрична ціна цієї машини. По-друге, вам надіслали підтвердження від регіональної президії націонал-соціалістичного товариства «Сила через радість». Але тоді мій чоловік нічого не отримав, бо всі нечисленні автомобілі, випущені під час війни, роздали партійним начальникам. На підставі цих документів, а також того, що мій чоловік — інвалід, ми тепер і претендуємо на «жука» кольору «липовий листок», а саме на «Фольксваґен 1500» базової комплектації.

Тепер, коли завод випустив уже понад п’ять мільйонів автомобілів і навіть збудував філію в Мексиці, він може собі дозволити віддати нам наш законний «фольксваґен» — навіть попри те що наше постійне місце проживання знаходиться у Німецькій Демократичній Республіці. Чи, може, ми вже більше не вважаємося німцями?

Оскільки ваш Федеральний суд нещодавно підписав угоду з об’єднанням колишніх вкладників «Фольксваґена» в Карлсруе, ми маємо право на знижку 600 німецьких марок. А решту ми радо виплатимо в східнонімецькій валюті. Це ж можливо зробити, хіба ні?

З великою повагою очікую на вашу відповідь.

Ельфріде Айльзен

1952

Я досі відповідаю, якщо гості питають: нас познайомило «чарівне дзеркало», а не сучасна телепередача «Слухай сюди». Спочатку було знайомство, а вже потім потроху прийшло кохання. Це сталося п’ятдесят другого, на Різдво. Тоді всюди, і в нас у Люнебурзі, люди збиралися перед вітринами радіомагазинів і схвильовано спостерігали на екранах за тим, як народжувалася перша справжня телевізійна програма. Там, де стояли ми, був один-єдиний телевізор на всіх.

Не можу сказати, що програма була надзвичайно цікавою: спершу розповідали історію пісні «Тиха ніч, свята ніч», в якій ішлося про вчителя та різьбяра Мельхіора. Потім демонстрували хореографічну композицію за мотивами Вільгельма Буша, де витанцьовували Макс і Моріц. І все це — після музики Норберта Шульце, якому ми, колишні солдати, завдячуємо не лише «Лілі Марлен», а й піснею «Бомби на Янголяндію». Далі звучала святкова промова інтенданта Північно-західної німецької радіостанції, такого собі доктора Плейстера, — з його прізвищем телекритики потім завжди римували «віконний клейстер». А ще була дикторка у сукні в квітах; вона трималася дуже невпевнено і кожному всміхалася персонально, особливо мені.

Її звали Ірена Косс, саме вона звела нас у такий дивний спосіб, — бо ж у людському натовпі перед вітриною магазину з радіотоварами Гундель опинилася поряд зі мною цілком випадково. Їй подобалося все, що могло запропонувати «чарівне дзеркало». Різдвяна історія зворушила її до сліз. Вона радісно плескала після кожної витівки Макса і Моріца, геть не соромлячись свого захоплення. Після випуску новин — уже не пригадую, про що саме там йшлося, крім проповіді Папи Римського — я набрався відваги, торкнув її за плече і спитав:

1 ... 49 50 51 52 53 54 55 56 57 ... 113
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)