Моє сторіччя

Я почала працювати на «Фольксваґені» вже під час війни, відразу після битви під Сталінградом, коли мобілізовували всіх підряд. Тоді, як ви самі добре знаєте, випускали не «жуків», а великі партії військових машин для армії. У пресувальному цеху, де я штампувала бляху, було, крім найманих працівників, багато російських жінок, але нам забороняли з ними говорити. То були важкі часи. У цьому цеху я пережила й бомбардування. Але потім, коли завод знову запрацював, я отримала легшу роботу, на монтажному конвеєрі. Там ми й познайомилися з моїм чоловіком. А в п’ятдесят другому померла моя люба матінка і залишила нам будиночок із садом біля Марієнборна — отоді я й перебралася в радянську окупаційну зону. Мій чоловік пропрацював ще близько року, а потім з ним трапився нещасний випадок. Можливо, це була наша помилка. Або ж доля хотіла, щоб ми опинилися в цілковитій ізоляції. Навіть на наші листи ви не відповідаєте. Це несправедливо!

А ми ж своєчасно надіслали вам минулого року наші заяви на вступ до Ощадного товариства «Фольксваґена», а також усі інші необхідні папери. По-перше, підтвердження того, що мій чоловік, Бернгард Айльзен, починаючи з березня тридцять дев’ятого й протягом чотирьох наступних років, щотижня сплачував мінімум п’ять рейхсмарок за наліпки, які слід було збирати, щоб отримати право придбати синьо-чорний автомобіль у товариства «Сила через радість», як тоді називався «Фольксваґен». Мій чоловік назбирав загалом 1 230 наліпок. Саме такою була тоді фабрична ціна цієї машини. По-друге, вам надіслали підтвердження від регіональної президії націонал-соціалістичного товариства «Сила через радість». Але тоді мій чоловік нічого не отримав, бо всі нечисленні автомобілі, випущені під час війни, роздали партійним начальникам. На підставі цих документів, а також того, що мій чоловік — інвалід, ми тепер і претендуємо на «жука» кольору «липовий листок», а саме на «Фольксваґен 1500» базової комплектації.