Моє сторіччя

1951

Шановні панове з фірми «Фольксваґен»!

Я змушена знову поскаржитися, бо ми так і не отримали від вас жодної відповіді. Це тому, що доля хотіла, аби наші домівки випадково опинилися в Німецькій Демократичній Республіці? Та ще й біля самого Марієнборна, зовсім близько від кордону, який ми не можемо перетинати відколи тут, на наше нещастя, звели Стіну.

Це дуже непорядно з вашого боку — не відповідати нам! Мій чоловік працював у вас від самого початку, а я прийшла трохи згодом. Уже в тридцять восьмому він вивчився на інструментальника для «Фольксваґена», у Брауншвайзі. Потім став зварювальником, а коли війна скінчилася, допомагав розбирати завали, бо півміста було розбомблено. Згодом, коли директором став пан Нордгофф і знову почалися монтажні роботи, мого чоловіка навіть призначили контролером у відділі спостереження за якістю, а крім того, він входив до виробничої ради. Я додаю фото, що підтвердить вам мої слова, — він був серед тих, хто на власні очі бачив, як п’ятого жовтня п’ятдесят першого року було випущено 250-тисячний «фольксваґен», а потім ми святкували цю подію. Пан Нордгофф виголосив дуже гарну промову. А ми всі стояли довкола «жука», що тоді ще не був золотисто-жовтим, — таким став уже мільйонний автомобіль, появу якого ми відзначали на чотири роки пізніше. Але, попри все, друге святкування було значно кращим за перше, три роки до того, тобто коли випустили 50-тисячний автомобіль. Тоді навіть посуду було обмаль, тож на всіх співробітників та гостей не вистачило склянок, декому довелося пити з посуду, виготовленого з якогось штучного матеріалу, і після цього люди скаржилися на біль у шлунку, а дехто навіть блював просто в робочому павільйоні або надворі. Але цього разу вже для всіх знайшлися справжні склянки. Шкода лише, що того року помер у Мюнхені, й тому не зміг порадіти разом із нами, професор Порше, бо ж саме він, а не Гітлер, придумав «фольксваґен». Він точно відповів би нам, якби побачив наші ощадні картки з тих часів.