Називай мене Мері...

— Як ти замучив, — видихнула вона, взяла кухоль, ковтнула. — Зустрілася з тобою, щоб самій розібратися й зрозуміти, чим мені все може загрожувати.

— Все?

— Ну тебе! — долоня ляпнула по столу. — З Мері випадково познайомилася. Ну, не так, щоб зовсім, але... Ми ж, хто звідти втік, одна за одну якось тримаємося. Вимальовуються контакти всілякі. Минулого травня перебралася з Харкова у Київ. Тут подружка одна зачепилася, офіціанткою в якійсь забігайлівці. То не зовсім для мене. Ну, зате контакт хороший. Слово по слову — знайомить із Машкою Запорожець. Звідки вони знаються — не питала, мені яке діло. Вона тоді на Мері не відгукувалася, це потім уже, коли... А! — прогнала невидиму муху. — Покликала пожити в себе. Сама з дитиною, донька від якогось багатого татуся, якого чужим показувати не можна. Він знімав Машці з малою нормальну квартиру, підкидав грошей. Моя задача — допомагати. Ну, щось типу хатньої робітниці. Я тоді, знаєш, від усього бруду заморилася. Хотілося нормально пожити, щоб без напрягу, як кажуть, в теплі й добрі. Домовилися ми. Умова одна: коли татусь навідується, щоб мене не було близько. Відправляла з дитиною гуляти. Годину, дві, коли як.

— Тобто, татусь не заперечував?

— Йому, по ходу, байдуже. Не в ньому справа.

— А в кому?

— Ти можеш нормально слухати й не збивати? — Олег кивнув, та Еліс наморщила носа. — Все одно збив... Ну, якийсь час так усе йшло рівно. У вересні чи жовтні, швидше за все, в кінці минулого вересня Маша раптом каже: татусеві перестало подобатися, що зі мною хтось живе. Думав, це тимчасово, на якийсь час. А я, бач, прижилася. Не виганяла вона, просто порадила піти в одну контору благодійну. Ніби її опікун, як вона його називала, якимось боком до неї причетний.

— «Ольвія»?

— Просила ж! Раз знаєш усе — я пішла!

— Вибач, — Кобзар чудово розумів, що дівчина нікуди не піде.

— Отак, — Еліс випила ще пива, її помалу попускало. — Я туди пішла. Не збрехала Машка, записали дані, грошей трошки дали, хлопчик такий симпатичний фотку зробив. Пообіцяли пропонувати резюме всюди, де потрібна робота. І справді, вже за десять днів був дзвінок. Запросили на зустріч. Ніби робота, житло, зручний графік. Щоб довго не думав, то вербували в бордель.

— Сьогодні мене це не дивує.

— Тим краще, — говорила вже зовсім спокійно, буденно. — Нікого я з себе не строїла. Тоді відмовилася, але Машці подробиць не розказала. Не вийшло — хай. Коли за пару днів подзвонили з іншого телефону, призначили іншу співбесіду, а пропозиція така сама, я здалася. Бо дійшло: «Ольвія» — посередницька контора. Благодійний фонд — понти для гостей столиці. Там збирають не кого попало, тільки нас, втікачів від війни, — зараз із Кобзарем говорила зовсім інша Еліс, ніж та, яку він уже встиг пізнати. — Зрозуміла все, не думай, не дурепа чи кончена якась. Нам, біженцям, уже втрачати нема чого. Все втратили, що могли, й ніхто тут не винен. Де ми числимося? В списках, базах даних різних сумнівних контор? Як до нас ставляться? Як до необхідного зла. Бачив бродячих собак? Чи в притулок заганяють, хто добрий. Чи підгодовують, хто милосердний. Чи відстрілюють, хто боїться. Краще б нас не бачити, нічого про нас не знати. Жеремо з помийниць, тікаємо від людей, хвости облізлі підібгавши — нормально. Тільки ж не вийде. З нами щось же робити треба. Не собаки, живі люди, громадяни, маємо права! — завелася й уже перекрикувала музику, побачила боковим зором, що привертає увагу бармена, стишила голос. — Усе це лірика. Ми є. Але нас нема. Ніхто не заступиться в разі чого. Мені, до речі, паспорт «Ольвія» відновила, дуже швидко. Півроку тинялася тут без документів, з якимись довідками тимчасовими, навіть у лікарні посилають. А в них раз — і готово. Заряджено все, кінці всюди є, хтось добре прикриває. Бач, спершу війна не лишала вибору, тепер ось мир.

— Ще пива? — спитав, аби заповнити чимось незручну паузу.

— Не допила, — Еліс кивнула на кухоль, повний на третину. — Ну його все к такій мамі. Досвід такий-сякий мала. Чого ламатися, іншого не буде. Пішла надавати сексуальні послуги. Справді, на квартиру пристроїли. Ще й сама жила. Як у них це виходило, скільки вільних хат по Києву тримають — не знаю. Машці збрехала, що в кол-центрі на телефоні сиджу, «Ольвія» гуртожиток намутила. Якось воно було. Доки не загребли в оздоровчому центрі одному, під Києвом, з бандитами. Пасли їх, нас прийняли заодно. Заміс серйозний був, могли пришити спільництво. Довелося сказати тому Свистуну, хто за нами стоїть.

Музика для Кобзаря раптом перестала існувати.

Як і весь бар.

— Кому?

— Менту, який там, на місці був. Прізвище таке, Свистун.

Світ довкола гойднувся, мовби його підштовхнув невеличкий землетрус.

— На «Ольвію» перевела чи на когось конкретного?

— Я ж нікого там не знаю. В смислі, прізвища там, все таке. Не впевнена навіть, що ті, хто з нами всіма спілкується в цих справах, називають свої справжні імена.

— І... що Свистун?

— Нічого. Розберемося, каже. У мене тоді щось ввімкнулося в голові. Вирішила — дарма ляпнула, тепер точно влипла. Не знаю, як вирвалося, на що розраховувала. Попросила, аби дозволив подзвонити. Свистун покомизився трохи, для порядку. Потім завів у окремий кабінет, зачинився зсередини...

— Далі не треба. Проїхали, все зрозуміло.