Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити
- Автор: Карнеги Дейл
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Компанія ОСМА
- ISBN: 978-617-538-057-4
- Жанр: Психология
Электронная книга - «Дейл Карнегі. Як подолати неспокій і почати жити». Краткое содержание книги:
Дозвольте цій книзі змінити на краще ваше життя. Не варто жити у тривогах та напрузі, що не дозволяють вам тішитися повноцінним, активним та щасливим життям!
Для широкого кола читачів.
У цьому є сенс, чи не так? Якщо ми весь час будемо лише нарікати на людську невдячність, то кого в цьому звинувачувати? Людську природу чи наше незнання цієї природи? Тож не будемо чекати на подяку. І якщо ми раптом її отримаємо, вона стане для нас приємним сюрпризом, а якщо ні — то ми не відчуватимемо розчарування.
Це перша теза, на якій я хочу наголосити в цьому розділі: «Людям властиво забувати про вдячність; тому якщо ви чекатимете на подяку, приготуйтеся до розчарувань».
Я знаю одну жінку в Нью-Йорка, яка постійно нарікає на свою самоту. Ніхто з її родичів не бажає підтримувати з нею стосунків, і це не дивно. Якщо ви завітаєте до неї в гості, то вона годинами розповідатиме вам, як багато зробила для своїх племінниць, коли ті були малими. Вона доглядала їх, коли вони хворіли на кір, свинку і кашлюк; протягом багатьох років вони жили у неї; вона допомогла одній племінниці закінчити школу бізнесу, а друга жила в неї аж до заміжжя.
Чи відвідують її племінниці? Так, час від часу вони роблять це з почуття відповідальності. Але вони ненавидять ці візити, бо знають, що їм доведеться півтори години вислуховувати завуальовані докори своєї тітки, її нескінченні скарги і нарікання на свою долю. А коли ні докори, ні скарги, ні навіть погрози не змушують її племінниць приїхати до неї, у жінки починається «напад». Вона хапається за серце.
Чи справді у неї хворе серце? Так, лікарі кажуть, що у неї так зване «нервове серце», вона страждає на тахікардію. Але вони також зізнаються у власній безпорадності, оскільки її хвороба спричиняється емоційним станом.
Насправді цій жінці потрібні любов і увага. Вона називає це «вдячністю». Але вона ніколи не отримає подяки, тому що вимагає її. Вона переконана, що ця подяка належить їй по праву.
Існують тисячі жінок, схожих на неї, — жінок, які хворіють від «невдячності», самоти і браку уваги з боку рідних. Вони несамовито 124 прагнуть, щоб їх любили. Але у світі існує тільки один спосіб заслужити любов — припинити її вимагати і почати дарувати свою, не сподіваючись на взаємність.
Ви можете сказати, що все це — ідеалізм, позбавлене практичної доцільності витання у хмарах. Ні, це звичайний здоровий глузд. Це дієвий спосіб здобути щастя, про яке ми мріємо. Я знаю. Я бачив, як це сталося у моїй сім'ї. Мої батьки із задоволенням допомагали іншим. Ми були бідні й завжди у великих боргах. Але, попри скруту, мої тато і мама щороку надсилали гроші до сиротинцю в Каунсіл-Блафс, штат Айова. Вони жодного разу не були в цьому притулку. Може, ніхто й ніколи особисто не дякував їм за ці гроші, хіба листом. Але вони отримували іншу, незрівнянно вищу винагороду — радість допомагати маленьким дітям, не чекаючи на подяку.
Після того як я покинув рідну домівку, я щороку надсилав батькам грошовий переказ до Різдва і просив їх купити собі щось приємне. Але вони майже ніколи не витрачали ці гроші на себе. Коли одного разу я приїхав додому за декілька днів до Різдва, батько сказав мені, що купив на мій переказ вугілля і продукти для однієї вдови, у якої було багато дітей і мало грошей. Яку ж радість відчули від цих подарунків мої батьки? Це була радість від можливості щось віддати, не чекаючи нічого натомість!
Гадаю, мій батько точнісінько відповідає портретові ідеальної людини, яку змалював Аристотель. «Ідеальна людина, — писав Аристотель, — отримує втіху від того, що допомагає іншим, але відчуває незручність, коли інші допомагають їй. Величні натури роблять добро, ниці натури його приймають».
Ось друга теза, на яку я звертаю вашу увагу в цьому розділі:
«Якщо ми хочемо стати щасливими, то давайте перестанемо думати про подяку чи невдячність і почнемо робити добро заради внутрішньої радості, яку при цьому відчуваємо».
Протягом десяти тисяч років батьки рвуть на собі волосся через невдячність дітей.
Навіть шекспірівський король Лір вигукує: «...гадючі зуби — це менший страх, як від дітей невдячність»[13].
А чому, власне кажучи, наші діти мають бути вдячними нам, якщо ми самі не навчили їх цьому? Невдячність природна, і цим схожа на бур'яни. Подяку ж можна порівняти з трояндою. Її потрібно доглядати, поливати, плекати й захищати.
13
Пер. М. Рильського.