Вибрані твори

Зоя теж щось замовкла, хоч я її вірші критикувала дуже ніжно. Навіть порадила послати щось в «Жіночу Долю» (Боже мій! Що за пригнічена назва!)

Мосендз по-старому пише метрові листи, але надзвичайно цікаві, такі цікаві, що розбурхують мене завжди на пару днів. В останньому писав, що Маланюк у львівському журналі для молоді «Вогні» написав «відозву» до молоді... щоб не писала вірші. Леонід обурюється, а я з ним. Чи можна звернутися до молоді з гаслом: не співайте, не танцюйте, не грайте! Звичайно — ні! Так само не педагогічно кричати їм — не пишіть віршів! Безперечно, сотні з них пишуть чорт знає що, але на ці сотні з якогось одного виробиться, можливо, справжній поет, а як ніхто не буде писати, то ні з кого нічого не вийде.

Дивуюся я часто Маланюкові: розумна людина, а часом щось таке встругне, що аж волосся на голові дибом встає. Ти маєш, здається, добрий вплив на нього. Візьми його трохи в свої руки, щоб не робив дурниць.

Так ти мені і не написала характеристику Крижанівського, а я чекаю. Чи переписуєшся з ним?

Мосендз пише продовження своєї повісті «Засів», а тепер послав Донцову 5 віршів під спільною назвою «Криниця ніжности». Із 5-ти переслав мені лише один. Тяжко судити, яка решта, але цей один задуманий дуже цікаво, але виконаний, на мою думку, досить тяжко. Вийшов якимось занадто розумним, але бездушним. А чи може бути така «Криниця ніжности»?

Багато, дуже багато, писала я Леонідові про тебе. Він прохає вітати сердечно і тебе і Петруся.

Я відіслала недавно Донцову свій вірш «Поворот», а тепер задумала щось, що буде називатися «Відвічне», а оскільки цей вірш буде дійсно написаний, то має бути присвячений тобі. Звичайно, перед тим, як пошлю його в друк, ти його мусиш перечитати, щоб не лаяла мене потім за таку присвяту.

А ось я мушу тебе вилаяти!! Чому не відсилаєш Донцову того, що вже маєш готовим? Розумію, що при праці до іспитів у тебе нема часу писати нове, але не відіслати старого, це вже, голубутко, просто недбайливість. Чуєш ти! Ти мусиш писати, а я мушу гордитися своїм найліпшим другом, яким ти починаєш бути для мене. Знаю тебе! Ти хочеш свої вірші шліфувати. Шліфуй, але не занадто довго.

Ох, Натуся, як же тут сумно... Може, Матушевські оповідали тобі, яка це нецікава місцевість. Звичайно, нам краще, бо Міша має роботу, але все ж це не життя, а животіння.

Ціла місцева «еліта» складається з дружини шефа (який сам виїхав на друге село) і техніка меліоратора.

Технік, як і Міша, працює як проклятий цілі дні, отже, залишається лише пані.

Боже мій, які польки, за рідким виключенням, незносні. Ось і ця! Вона і досить привітна, і мила, але малоінтелігентна, а претензії страшні. Мене вона не може зрозуміти, як я, не маючи дітей, не кидаю свого чоловіка, який так мало заробляє, і не пошукаю чогось кращого. Почуття, звичка, рідність — це для неї порожні звуки. Сама вона живе з чоловіком, доки той дає їй такі-сякі вигоди. І це — мати двох дітей і не дуже вже молода жінка! Ні, все ж таки ми, українки, значно щиріше і чистіше від них: одружуємося по коханню і не кидаємо своїх чоловіків із-за браку ма[те]ріальних вигід. І не заздрю я нашим, що одружені з польками.