Світ не створений

Частина ця в Шевченка називалася «Червоний бенкет». Малася на увазі різанина, яка відбувалася просто на площі за стінами цієї монастирської школи, тепер пролетарського театру. Селяни, працівники млинів і гуралень, втікачі й міщани, дрібна шляхта й нижче духівництво — прорвалися в місто. Повстанці влаштували розбій. Вони й досі шмигають туди-сюди, ріжуться. Якщо довго стояти на вулиці, тебе рано чи пізно щось штовхне, знесе. А ти думатимеш, що це несподіваний порив вітру.

Війна — завжди.

«…Ну а чого їй тут бути? Ну чого? Ти ідіот?» — спитає кожен, кому розповім цю історію. Я піднявся. Молоденький солдатик буркнув, я став біля стіни, ще раз усе оглянув і пішов на двір.

Коли люди почали виходити після вистави, я попрямував до сцени. На помості сиділа й курила актриса, що грала Панську Польщу. Коли запитав, де режисер, вона показала цигаркою на двері. Ми розминулися. Спина чоловіка зникла за дверима, однак я встиг побачили й запам’ятати його профіль.

Я вибіг надвір — і в кінці вулиці побачив режисера. Він поспіхом минув кілька будинків і завернув до одного з них — з великими освітленими вікнами. Я постояв біля огорожі й зрозумів, куди він так поспішав — вечеря була вже на столі.

Коли підходив до дверей, то чув за ними голосну суперечку. «Вони здогадуються, — казав жіночий голос. — Вони навідаються сюди».

…Так, я розчинив двері й побачив Аліну.

…Я біг до коня, прив’язаного біля базиліанського кляштора — Аліна чекала мене в кінці вулиці. Я був швидкий, а вона — знайдена. Я гнав, як шторм, а вона тулилася до стіни, щоб злитися з нею й стати непомітною для переслідувачів.

Так, так не буває. Я виграв цю лотерею, сталося неможливе, рак на горі свиснув, таке трапляється лиш у літературі, — як там ще кажуть про те, що сталося?

Солдат наприкінці вулиці крикнув: «Он же та петлюрівка!» Я підхопив її на льоту. Ми полетіли вперед, а за нами погнали п’ятеро.

— Чого петлюрівка? — питав я.

— Жени!

— Чому ти тут?

— Зроби так, щоб я тут не була.

Ми виїхали за місто в поле. Місяць на морозі вимерз, ніби кабачок на городі, який не встигли зібрати до перших заморозків: він зберіг свою форму, але, розтанувши, перетвориться на щось зіжмакане й вицвіле. Вона тримала мене, ніби я — все. Ззаду лунали постріли. Кулі не сміли нас пробивати. Ми були чарівною субстанцією, яка відштовхувала розпечений метал. Ми прискорювалися, ми добряче відірвалися, однак ні на мить не спинялися.

— Де ти весь цей час?..

— А ти де? — відповідала вона.

І справді — що дали б ці відповіді? Що дало б підбирання слів, навіть щирих? Ми робитимемо це тоді, коли замість нас не зможе говорити делікатність наших пальців, покусаність губів і очі — мої очі, що озиралися час від часу, її очі, що відсвітлювали все над нами.