Рукопис, знайдений у Сараґосі
- Автор: Потоцкий Ян
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Піраміда
- ISBN: 978-966-441-411-8
- Переводчик: Виктор Дмитрук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Рукопис, знайдений у Сараґосі». Краткое содержание книги:
Кабаліст явно хотів звернути розмову до обставин, які стосувалися мене, тому я підвівся, може, навіть надто поспішно, й вийшов на терасу. Не пройшло й півгодини, як я помітив двох моїх циганок, які, здавалося, поспішали до замку і з цієї відстані були зовсім схожими на Еміну й Зібельду. Я пішов у свою кімнату по капелюх і шпагу й через хвилину вже був біля решітки. Відімкнувши її, я побачив, що маю ще якось перебратися на той бік потоку. На щастя, вздовж муру я знайшов неначе навмисне поприбивані гаки, за допомогою яких я дістався до кам’янистого русла; перестрибуючи з одного каменя на другий, я опинився на тому боці й одразу перед собою побачив двох циганок, які, однак, зовсім не були моїми кузинами. І хоча зовнішність їхня була іншою, але манери відрізняли їх від простацьких і невихованих жінок цього народу. Майже здавалося, що вони тільки на якийсь час, задля відомої лише їм мети, узяли на себе цю роль. Вони одразу ж захотіли мені ворожити; одна з них узяла мою руку, а друга, вдаючи, що бачить на ній усе моє майбутнє, заговорила властивою їм мовою:
— Ah, Caballero, che vejo en vuestra basti Dirvanos kamela, ma por quen? Por demonios! — що означає: «Ах, шляхетний пане, що ж я бачу на твоїй долоні! Палке кохання, але до кого? До дияволів!»
Я, як легко можна здогадатися, ніколи не гадав, що dirvanos kamela означає циганською мовою палке кохання, але дівчата витлумачили мені ці слова. Потім, узявши мене під руки, відвели до свого табору, де представили міцному й жвавому старому чоловікові, якого називали батьком. Стариган, кинувши на мене злостивий погляд, сказав:
— А чи знаєш ти, сеньйоре кавалере, що знаходишся серед людей, про яких по країні ходять недобрі чутки? Чи не боїшся ти нашого товариства?
На слово «боїшся» я поклав руку на ефес своєї шпаги, але старий привітно подав мені руку й додав:
— Вибач, сеньйоре кавалере, я не мав наміру образити тебе; навпаки, я хотів просити тебе, щоб ти провів з нами кілька днів. Якщо подорож в гори може тебе розважити, то ми обіцяємо показати тобі найгарніші й найстрашніші місця: долини, які очаровують своєю красою, поряд із прірвами, які вселяють жах; якщо ж ти любиш полювати, то й від цієї розваги матимеш задоволення.
Я прийняв його пропозицію з тим більшою радістю, що бесіди з кабалістом вже почали набридати мені, та й самотність цього замку з дня на день ставала все нестерпнішою.
Потім старий циган відвів мене в свій намет і сказав:
— Сеньйоре кавалере, цей намет стане твоїм житлом на весь той час, який ти пробудеш з нами. А я накажу тут же поряд розбити невеличкий намет, у якому спатиму сам, щоб краще піклуватися про твою безпеку.
Я відповів, що, маючи честь бути капітаном валлонської гвардії, я мав би довірити свою безпеку власній шпазі. На ті слова старий усміхнувся й сказав:
— Сеньйоре кавалере, мушкети наших розбійників з таким же успіхом можуть убити капітана валлонської гвардії, як і будь-кого іншого; проте якщо цих добродіїв один раз попередити, то можеш навіть спокійно віддалятися від нашої компанії. А до цього було б нерозважливо наражатися на небезпеку.
Старий мав слушність, і я засоромився непотрібного хлоп’яцтва.
Вечір ми провели, обходячи табір і розмовляючи з двома циганками, які видалися мені найдивовижнішими, але водночас найщасливішими створіннями на світі. Потім під розлогим ріжковим деревом, тут же біля намету ватажка, накрили вечерю. Перед нами замість обруса розстелили буйволячу шкуру, вичинену як найкращий сап’ян. Страви були чудові, особливо дичина. Доньки ватажка наливали нам вино, проте я волів тамувати спрагу водою, яка в двох кроках від нас била зі скелі прозорим ключем. Ватажок люб’язно підтримував розмову, знав, схоже, про мої попередні пригоди й пророкував мені нові. Нарешті прийшов час на спочинок. Мені постелили в наметі ватажка й поставили біля входу сторожу.
Якраз опівночі мене розбудив якийсь шурхіт. Я відчув, що з двох сторін хтось задирає мою ковдру й тулиться до мене. «Господи, — сказав я сам собі, — невже я знову маю прокинутися між двома повішениками?» Однак недовго я над цим задумувався; мабуть, циганська гостинність наказувала саме такий спосіб приймати незнайомців, тож я вирішив, що солдату в моєму віці випадає рахуватися з усталеними звичаями. Врешті-решт я заснув, глибоко переконаний, що цього разу мав справу не з повішениками.