Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
Посол мертвих - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Посол мертвих

Электронная книга - «Посол мертвих». Краткое содержание книги:

Ким є «посол мертвих», як не живою людиною, привабливою і сильною жінкою, яка тримає в собі багато жахних таємниць, своїх і чужих, яка іде проти вітру, намагаючись увійти в нове життя, в нове суспільство, але болісний досвід минулого сильніший. Аскольд Мельничук, американський письменник, професор Массачусетського університету, людина, глибоко інтегрована у світову літературу, зробив те, що мало кому під силу: написав родинну сагу як роман про українську душу емігранта, розірвану між світами, травмовану злочинами минулого, біженством, втратою ідентичності. Але водночас цей роман і про те, що навіть зламані гілки мають шанс прорости, пустити коріння і стати новим деревом.
1 ... 48 49 50 51 52 53 54 55 56 ... 82
Перейти на страницу:

8

Спогад: мене будить серед ночі якийсь звук. Виявляється, то бігає в колесі моя піщанка Плюша — та сама, яка незабаром утече з клітки і сховається за дверима, що їх я різко відчиню, шукаючи її (і Плюша сплющиться…). Але тієї ночі у Плюші все гаразд.

Заснути знову я не можу. Сідаю в ліжку. Перевалило за північ. Мене вабить темрява за вікном. Я тихо підходжу і визираю. Замість зірок бачу сусідські вікна — чорні прямокутники, освітлені ліхтарями; внизу поблискують машини, як панцирі скарабеїв. І вулицею й далі ходить П’єтро. Я не знаю, як він одягнений цього разу. Він крутить головою навсібіч — шукає, кого налякати, — проте на вулиці порожньо, тож він тримає своїх демонів при собі. Далі лежить сонне море будинків: одні нижчі, інші вищі. Цієї миті вони навіть схожі на хвилі. Мені нескінченно спокійно думати, що десь там хтось теж пізно не спить і думає про щось таке саме, як і я. Колись ми зустрінемося, підемо грати у футбол, їсти хот-доґи, кататися на велосипедах, подружимось. А може, це дівчинка, котра тремтить від неусвідомленого бажання: ми закохаємось одне в одного, у нас будуть діти. Я відвертаюся від вікна, певний, що в тій нічийній демократичній темряві живуть нові друзі, майбутнє, моя доля…

Рухаючись до холодильника, я проходжу повз спальню, чую, як за причиненими дверима похропує мати. На порозі кухні я спиняюся. Лампу над столом увімкнено. За високим стосом книжок схилився над паперами батько, спершись лобом на руку. У другій руці — ручка, якою він старанно переписує слова завдовжки з бронтозавра: ті слова простою латиною пояснюють, із чого ми складаємося. Я майже чую, як він шепоче: «Метатарзальна…» — що стосується судини, яка несе кров у нижню частину ноги, звідки кров витікає зі стигми (втім, він не думає про це, звісно), — а я вже не хлопчик, котрого розбудив гризун у колесі, а чоловік середніх літ, дивлюся крізь коридор пам’яті на один із мільйонів її образів. Одначе значущість цього спогаду про батька вражає зараз мене так само, як і тоді: самотній чоловік схиляється над світом знань, уміщеним у книжці. Те, що книжку колись давно наповнили знанням, що слова поставили на їхні місця шрифтом, який склали і розсипали багато років тому, частково пояснює джерело її авторитету. Якщо оце є у книжці — то воно важливе. Слова, які описують просто органи, м’язи та судини тіла. Його знання цих речей, яке виросло з уваги до книжки, поволі, майже непомітно, невидимо прокладало нам шлях — із цього району триповерхових будинків, де люди стурбовані та роздратовані, галасливі та плаксиві, до нового дому: з двором, обнесеним парканом, нарешті, зі собакою та з двома машинами, в передмісті Форт-Гіллс, населеному заможним людом зі середнього класу — дипломовані бухгалтери, лікарі, юристи й інші вмільці здерти шкуру з біднішого за себе.

Ми жили в добробуті. І, без сумніву, однією з причин переїзду було бажання відмежуватися від Круків.

Другим боком того, що мати, на перший погляд, успішно вписалась у нове життя дружини американського лікаря, стало її небажання говорити про минуле. Небажання бути занадто сильною, бо я би не сказав, що в шістнадцять років я надто цікавився її минулим. Кожному відведено його час — то один спільний дар. Чому ми маємо вимагати від когось щосили берегти те, чого не втримати в руках, як не втримати самого світла? У ті роки мої батьки сприймали буденні потреби, беручи на себе відповідальність: роботу, суспільне життя — так відчайдушно, що практично не помічали, як мало часу в нас залишалось одне для одного. У Рузвельті я ходив до католицької школи і на недільні заняття, на яких дізнавався про свою стару країну; у Форт-Гіллсі перейшов до середньої школи, де все було зосереджено на спорті й на приготуванні до вступу до коледжу, — а стара країна, яка й так здавалася доволі абстрактною, танула в повітрі, як Чеширський кіт, залишаючи тільки загадкову посмішку. Багато років ця похмура посмішка сиділа на полиці, майже непомітна, і не зникала.

З часом ми перестали ходити до нашої церкви — натомість перейшли до місцевої католицької, де постійною парафіянкою була тільки мати, а нас із батьком відносило в загалом не дуже зручне відступництво. Принаймні я почувався незручно — за батька не скажу. Він був чоловік практичний, і ми ніколи таких філософських питань не озвучували. Я мав сильне враження, ніби наш досвід уміщує дещо більше, ніж доступне нашому сприйняттю. Саме ця близькість дає мені те, що я розумію як надію.

Школа поглинула мене. Я почав грати в теніс. Але, можливо, тому, що батьки наполегливо працювали над асиміляцією, я спіймав себе на більш стриманому, ніж вони, ставленні до життя. Нових друзів заводив повільно. І при тому, що добре вчився, я нудьгував за галасом тих вулиць, де ми жили раніше, на яких завжди були люди, і дедалі більше сумував за Круками.

1 ... 48 49 50 51 52 53 54 55 56 ... 82
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)