Леді Африка
- Автор: Маклейн Пола
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Наш формат
- ISBN: 978-617-7279-89-0
- Переводчик: Ганна Руль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Леді Африка». Краткое содержание книги:
У ранньому віці Берил з батьками переїхала з Британії у Кенію. Разом з африканськими дітьми з тубільних племен змалечку відкривала світ дикої природи. Дорослою дівчиною розпізнала свого внутрішнього хижака, прийняла свою самодостатню і непокірливу вдачу. Ці риси характеру штовхали її у вир складних стосунків, надихали на боротьбу з традиційною мораллю і схиляли до «чоловічих» професій.
— Та трохи.
Протягом кількох тижнів по тій жахливій сцені з Біркбеками та арабськими дверима від Джока не було жодних звісток. Я писала йому, пояснювала, що хочу розлучення й не відступлюся, але він не відповідав. Може, це було й на краще. Просто жити в різних місцях — уже набагато легше.
— Це ж як?
Берклі усміхнувся трішечки глузливо, мов батько, який почув недоладну дитячу відповідь. Проте на уточненні не наполягав.
— До чого там вас Ді закликає?
Я махнула рукою в бік будинку. У гудінні Ді було складно щось розібрати.
— Навіть боюся дізнатися точно. Пуста балаканина «Комітету пильності».
— А-а, тоді вам краще втекти.
Ді сформував комітет кілька місяців тому — це було черговою спробою розв’язання давнього питання — кому та за які заслуги має належати Кенія. Білі поселенці завжди захоплювалися самоврядуванням, яке більше нагадувало цілковите володіння землями. Вони вбачали в індійцях та азійцях жителів окупованої місцевості, яких можна побити палицями, якщо знадобиться. З африканцями все було добре, допоки вони визнавали своє підлегле становище та не бажали собі багато землі. Але останнім часом Британський парламент оприлюднив девонширські Білі книги — низку заяв, на яких більше відбилися жадібні вимоги білих поселенців, аніж бажання встановити в колонії щось на кшталт порядку. В нас з’явився новий губернатор — сер Роберт Коріндон, який ставився до Білих паперів дуже серйозно. І хоча він сам був рафінованим британцем, — увесь, від плоєного комірця до блискучих черевиків, — насправді став на бік азійців та африканців. Галасливо та відчайдушно він захищав обидві групи, тоді як попередній губернатор був зговірливим, веселим і добросердним. Оскільки все сприяло білим поселенцям дуже довго, то зараз вони не могли не розлютитись і не почати думати про опір, навіть силовий. Тож не дивно, що Ді виступав за це найзапекліше.
— Насправді, я задоволений, що мене не було в країні більшу частину минулого року, — сказав Берклі.
Далі він розповів, що їздив до Лондона та відвідав безліч лікарів із приводу свого хворого серця.
— О ні. Що вони сказали?
— Побоююся, що нічого втішного. Ця триклята болячка турбує мене вже багато років.
— І що тепер думаєте робити?
— Звичайно, жити, поки це можливо. І пити лише найкраще шампанське. Для будь-чого іншого часу не лишається.
Його обличчя було делікатним і симпатичним, як у добре вихованої кішки. Темно-карі очі, здавалося, ось-ось засміються, і в сміхові розтане вираз гіркого жалю. Він легким рухом викинув цигарку й відкашлявся.
— Наступного тижня влаштовую вечірку на честь свого дня народження, — сказав він. — Один із багатьох моїх теперішніх способів зі свистом пролітати повз кладовище. Закладаюся, ти чудово насвистуєш, чи не так? Будь ласка, приходь.
Берклі оселився на нижніх схилах гори Кенія, в Наро Мору. Збудував широке кам’яне бунгало просто навпроти гірських схилів, і це мало такий вигляд, ніби його місце саме тут, а не деінде. В оборах було повно вгодованих овець, а вздовж звивистої річки височіли колючі акації та кручені жовті гамамеліси. Стрімчаки Кенії нависали звідусіль і здавалися дуже близькими — широкі, вражаючі й також досконалі, немов Берклі хотів, щоб вони за ним наглядали, подумала я.
Ді також їхав на вечірку. Коли ми прибули на місце, то побачили купу автомобілів, які стояли вздовж і впоперек галяви та під’їзної алеї. Берклі на веранді, в ошатному білому костюмі для візитів наспівував мелодію, якої я не впізнала. Він мав чудовий колір обличчя й здавався цілком здоровим, однак я здогадувалася, що рожеві щоки він надягнув так само, як і свій гарний костюм. Імовірно, йому було доволі складно водночас грати роль ідеального господаря й блискучого денді, попри те, що насправді справи в нього йшли так собі, та й внутрішні відчуття, вочевидь, були не найкращими.
— У вас чудова річка.
Я обминула губами копицю його свіжого волосся, що пахло тоніком, аби поцілувати господаря в щоку.
— Коли ми переїжджали річку, риба в ній так і виблискувала.
— Радий, що вам подобається форель. Ніяк не міг обрати доброго гусака на вечерю.
Він підморгнув.
— А тепер ходімо вип’ємо трохи шампанського, поки Деніс його не допив.
Деніс. Хоча в нас було лише коротке знайомство на вулиці в Найробі, моє серце чомусь підстрибнуло від звуку цього імені. Ми перетнули веранду та ввійшли до головної кімнати, переповненої усміхненими людьми. Він був серед них: сутулився, ліниво прихилявся до стіни, тримав руки в кишенях елегантних білих штанів. Він був таким само високим, яким я його запам’ятала, і мав такий само привабливий вигляд.