Леді Африка

— Чого б він мав це робити? Він завжди наполягав на тому, що ми маємо дотримуватися правил пристойності й уникати пліток. Швидше навпаки, він зробить моє життя ще тяжчим та дужче впиратиметься, щоб не дати розлучення.

Ми були в моєму котеджі, сонце вже сіло.

Ніч була прохолодна, і я гріла руки об гасову лампу, дивилася на похмурого Боя.

Він неспокійно ходив по кімнаті, мовби не знаходив собі місця, хоча в моїй кімнаті бував уже десятки разів.

— А що буде з нами? — нарешті спитав він.

— Ти про що? Ми вдосталь із цього посміялися, хіба ні? Не думаю, що потрібно щось змінювати.

— Я лише запитав.

Він відкашлявся та загорнувся в сомалійську ковдру.

— Гадаю, деякі жінки бажали б, щоб хлопець якоїсь миті зробив певний крок і посерйознішав.

— То ти турбуєшся через це? Я ніяк не можу звільнитися від чоловіка, і все одно єдине, чого справді бажаю, — це бути самостійною, без нікого. Не чиєюсь донькою чи дружиною, розумієш?.. А лише собою.

— Оце так!

Здалося, мої слова його вразили.

— Тут мало в кого виникають такі думки.

— Звісно, виникають, і часто, — я спробувала усміхнутися. — Просто зазвичай вони виникають у чоловіків.

Тепер, коли я більше не мусила у вихідні вдавати дружину, в мене з’явилося більше часу та енергії для моїх коней, яким я ладна була віддати всю себе. Перегони «Сент-Леджер» були найвідомішою подією Кенії, і в них брали участь трирічні коні. Ді мав кількох перспективних претендентів, але найкращим серед багатьох виявився Рінґлідер — чорний, переливчастий, мов шовковий, мерин, який високо підкидав ноги. Це був справжній кінь, і Ді дав мені шанс його тренувати. Але він мав «опуклі ноги», як кажуть конярі. Перед тим, як цей кінь потрапив до «Соясамбу», його перетренували, і сухожилля в нього стали надто чутливими та часто спухали. Однак за достатньої турботи й великого терпіння він міг одужати. Кінь потребував м’якого ґрунту, який беріг би його хворі ноги, тому я брала його до Ельментейта й тренувала там. Ми рухалися вздовж вологого краю озера; на нас зацікавлено поглядали антилопи канна з табунів, які там гуляли, а величезні зграї фламінго то зривалися з водяної гладіні, то знову на неї опускалися, час від часу вигукуючи той самий сигнал тривоги.

Якогось дня, далеко за полудень, я поверталася з тренувань, уся в цятках засохлого болота, що вкривало мій одяг і волосся. І тут знову зустріла Берклі Коула. Минуло вже два роки від часу моєї вечірки з нагоди виходу у світ, від тієї ночі, коли він та Деніс Фінч Гаттон читали мені вірші в сліпучо-білих піджаках і поводилися так, немов обидва зійшли з книжки про галантну добу лицарства. Сьогодні він разом із кількома іншими поселенцями приїхав зустрітися з Ді через недавні політичні чвари. Я випадково натрапила на нього, коли він курив, прихилившись до огорожі. Останні промені сонця бризкали на мене з-за його спини. Він стояв без капелюха, в сорочці з розстібнутим коміром, рудувате волосся легко розвівав вітерець. Здавалося, що його тут хтось просто намалював.

— Коли ми зустрічалися минулого разу, ти лише нещодавно перестала носити кіски, — сказав він, щойно ми впізнали одне одного, — тепер ти в усіх газетах. Виступ у Джубаленд був вражаючим.

У мене все якось стиснулося від його похвали.

— Насправді, я ніколи не носила кіски. Не могла їх довго витримати.

Він усміхнувся.

— Це, здається, тобі не надто зашкодило. І ти вийшла заміж?

Не знаючи, як точно описати мій нинішній стан, я ухильно відповіла: