Діти Безмежжя

— Де він? Клич його сюди… Як гарно… Слава богу, останнє бажання моє… почула доля…

Двері широко розчинилися. На порозі виросла висока постать Заграви, пролунав гучний голос:

— Мамо, діду! Здрастуйте! Не ждали так рано?

Мати кинулася до сина, пригорнулася до нього. Дивилася знизу вгору на мужнє, таке рідне лице, беззвучно плакала радісними сльозами. А син, взявши в долоні її обличчя, ніжно цілував змарнілі Щоки, затуманені очі, дивуючись, запитував:

— Що з тобою, матусю? Чого ти плачеш? Адже все добре! Все гарно! А я не сам… Я з нареченою приїхав. Ось, знайомся. Марія… А це моя мама.

Мати ніяково всміхнулася, докірливо сказала сину:

— Спинищем своїм затулив дівчину, я й не побачила. Пробач, голубонько. Іди поцілуємось. А де ж ви познайомились?

Марія перезирнулася з Іваном, запаленіла.

— В небі, мамо, — сміючись, заявив Заграва. — Де ж іще знайомитись мені? А де ж дід Свирид? Чому його не видно?

— Тут, — озвався дід з кутка. — Ледве діждався тебе… Ідіть же сюди, ангели небесні… Покажи свою зоряну царівну.

Іван і Марія, запитливо глянувши на матір, підійшли до діда. Передчуваючи недобре, Заграва тихо запитав:

— Що, в дорогу, діду?

— А що ж? Хіба не пора? — бадьорим голосом відповів дід Свирид. — А дівчина гарна і сердечна… Благословляю вас, діти мої… Присядьте… погомонимо… Тільки не треба пісних виразів. Щира бесіда, а не сум — ось що потрібне перед… далекою дорогою… Чи надовго ж додому?

— На один день, діду, — сказав Іван. — А завтра — знову до роботи. Ми їдемо на Пленум. Може, чули — ракета вже закінчила політ…

— Чув, чув. По радіо. Наче казка… Якби сто років тому, нізащо не повірив би, а тепер навіть діти не дивуються…

Марія дивилася на обличчя діда Свирида. Вона вперше бачила його, а разом з тим в його рисах, голосі було щось рідне, знайоме, пережите, ніби давня казка, почута в дитинстві з уст бабусі. І спокійне ставлення вмираючого до своєї смерті, його простий, щирий оптимізм будили в серці дівчини хвилююче почуття гордості за людину, віру в її безсмертний шлях. І, вже не боячись, що вона робить щось негоже, Марія взяла висхлу, важку руку діда в свою ніжну долоню, заглянула в ясні, вже потойбічні очі.

— Вам не важко говорити, дідусю?

— Ні, дитино… Я радий погомоніти з вами…

Марія хвилювалась. її чорні, гарячі очі сяяли такою життєвою жагою, що дід Свирид відчув дивну полегкість.

А дівчина шепотіла:

— Ви багато жили, дідусю, багато думали. Мені хочеться знати, що дало вам життя?

Дід радісно всміхнувся, трохи посунувся, показав очима па край ліжка.

— Спасибі, дитино. Сідай тут… І ти, Іване. Порадували мене. І прах мій поховаєте, і слово моє останнє почуєте… Дівчина в тебе, синашу, хороша… Марусю! Ти готуй гостям, що треба, а я… погомоню… То питай же, дочко… Питай.

В свідомості Марії було дивне відчуття. Світ зник, розтанув, а може, об’єднався в ній одній. Не було діда, не видно Івана, — численні ряди поколінь вишикувалися нерозривними рядами, ніби акорди мелодії, а хіба можна розірвати мелодію, розбити її на частини? Саме таке відчуття було в її серці. Життя діда Заграви, його думи, великий досвід його довгих, сповнених боротьбою і пошуками літ здавалися Марії вступом до її життя, до життя інших людей, які живуть тепер і ще будуть жити на рідній планеті?