Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр
- Автор: Фиккер Эдуард
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Геннадій Коновалов
- Жанр: Шпионские детективы
Электронная книга - «Золота четвірка. Дев'ятнадцятий кілометр». Краткое содержание книги:
Гострі, цікаві й повчальні повісті Фіккера перекладені кількома мовами світу, а останню з них екранізовано.
— Гаразд, — сказав я Карличкові. — Мене не цікавлять ні почуття Джульєтти, ні порухи вашого серця. У вашій душі також може виникнути певний потяг, але все це не має аж ніякісінького відношення до нашої справи.
Та Карличек був невблаганним.
— Я несу повну відповідальність за свої твердження, товаришу капітан. Мене вразили постаті Ромео і Джульєтти, але я зрозумів їх. Так само я розумію і Бедржиха Фієдлера.
— Але ж зник не він, а його син!
— Вибачайте. Він втратив свого сина не зараз, а вже давно. Це стара історія. Нічого нового тепер не сталося. Бедржих Фієдлер вийшов з сім'ї ремісників. У четвертому класі тодішньої середньої школи він провалився з кількох предметів і вимушений був залишитися на другий рік. Ще учнем Бедржих Фієдлер завжди мав з поведінки найвищу оцінку. Він ні з ким не бився, бо його всі перемагали, ні з ким не сварився. Бедржих усіх боявся. Він був страхополохом ще в школі і залишився ним на все життя. Боягузтво стало головною рисою його характеру. Отже, як бачите, для того, щоб така людина виявила в чомусь героїзм, мав статися якийсь незвичайний внутрішній поштовх.
— Згоден.
— Тоді я продовжу далі. З дитинства Бедржих Фієдлер захоплювався фотографією, тому батько влаштував його вчитися до фотографа. Учень виявився здібним. Наприкінці 1930 року він став уже службовцем магазину фотоприладів фірми Цейса. Завдяки йому магазин здобув широку славу. І ось господар магазину раптом вмирає після тривалої хвороби, залишивши чималу спадщину життєрадісній вдові.
Я на якусь мить зримо побачив перед собою цю незвичайну пару — жваву вдовицю та молодого опецькуватого службовця — і нетерпляче кивнув Карличкові головою. Але той розповів зовсім інше.
— Вдова була дуже багатою, мала красиве тіло й фотогенічне обличчя. І все ж Бедржих Фієдлер не одружився з нею. Він вирішив за краще відмовитись від своєї посади. Він залишився без роботи, маючи лише два фотоапарати, які придбав собі на виплат ще раніше. Становище його було скрутне — в країні тривала економічна криза, житла не мав, батьки вже померли. Спершу він деякий час ночував під мостом. Проте там його заскочила поліція — вони думали, що цей безробітний десь поцупив фотоапарати. Це був перший хоробрий вчинок боягузливого Бедржиха Фієдлера. Він проміняв благоустрій на злидні, однак не продався багатій жінці. Це не було виявом сильної волі, переконань чи якихось упереджень. Він діяв за внутрішнім потягом. У нього не було іншого кохання, іншої жінки.
Він діяв просто так. В цьому й полягає його помилка. Бедржих гадав, що він не піддався спокусі, але це було зовсім не так, хоч зовні все виглядало досить благородно.
— Пробачте, але хто ж захоплювався його вчинком?
— Люди не знали причин, — рішуче відповів Карличек. — Вдова поширювала плітки, ніби Фієдлер збожеволів, але цьому мало хто йняв віри. Він був в уяві земляків героєм роману, видрукуваного на сторінках журналів для жінок. Тому він незабаром став позаштатним фотокореспондентом одного з таких видань і навіть знайшлася пані, яка писала про нього роман з продовженням. Звичайно, цей твір був витвором її фантазії, нас він аніяк не цікавить… Все це створило Бедржиху Фієдлеру рекламу, а головне — він робив непогані фото, які залюбки друкували різні журнали. Він був завжди «при зброї», навчився знаходити сенсації, і згодом його зарахували у штат великого журнального концерну. Довелося його природному боягузтву і скромності зіткнутися з долею кореспондента, і він фотографував усе, що від нього вимагали.
— Карличку, мені здається, що ви тлумачите все це трохи по-своєму.
— Інакше я б не міг зробити відповідних висновків, — заспокоїв мене він. — Я розкриваю вам нутро цієї людини і, як ви потім самі побачите, дуже переконливо. Він їздив за кордон, фотографував там націстські батальйони і все, що бачив. Кілька разів під час цих виявів патріотичних почуттів його хапали за комір, розбивали фотоапарати, але він все одно привозив на батьківщину знімки, які тодішній зрадницький уряд забороняв друкувати в пресі. Про нього говорили, що це найхоробріший репортер, і навіть робили запити в парламенті. Насправді ж його спонукала до цього безмірна пристрасть до фотографії і, зокрема, до сенсаційних знімків.
— Він був членом якої-небудь політичної партії? — поцікавився я.
— Ніколи в жодній партії не перебував, — переконливо мовив Карличек. — Я сказав би, що в його особі поєднувались і народні соціалісти, і соціал-демократи, і народні демократи, і народники, одним словом, усі партії одразу. Окремою категорією для нього були лише націсти… Всім іншим він давав однакову оцінку: «Чех як чех».