Багряні жнива Української революції
- Автор: Коваль Роман Миколайович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- ISBN: 966-83-31-19-2
- Жанр: История
Электронная книга - «Багряні жнива Української революції». Краткое содержание книги:
Книга відтворює прогалини в нашій історичній пам'яті та оживляє її синів, які полягли в боротьбі за свободу і щастя нашої Батьківщини.
Болю Макар спочатку не відчув і залишився на ногах. Лише блискавкою пронеслася думка про можливий полон та жахливі тортури. Ця думка додала сил для втечі, адже він страшенно боявся потрапити в полон.
А навздогін летіло:
— Нє удірай, Тютюнов, рубіть нє будєм…
Московська лайка всуміш із піском падала на голови козаків. Гидкі матюки підштовхували Макара, і він, із пробитими наскрізь грудьми, вперто намагався відірватися від переслідувачів. Його підтримував під руку поручник Павло Котович. В іншій руці він ніс рушницю Каплистого.
Макар подумки благав Бога врятувати його, але в його молитву вривалися ганебні слова святотатства. Московська лайка викликала «почуття огиди до ворога», а разом із тим збільшувала бажання уникнути ворожих лабетів.
Сотник продовжував звертатися до Бога, а в руці тримав пістолет, готовий кожної хвилини покінчити рахунки з життям — аби лише не потрапити в руки москалів. Ще перед боєм старшини відділу постановили, що ніхто з них «не сміє піддатися живим у руки большевикам»…
Так, із пробитими грудьми, пройшов сотник, підтримуваний Павлом Котовичем, ще дві версти. Аж коло Джугастри впав, непритомний. Його підібрали. На наказ командира бригади полковника Галкіна Макара перев’язали сорочкою. Ні бинтів, ні медикаментів у бригаді не виявилося. Зате поручник Котович роздобув десь рядно і подушку та примістив земляка на возі.
А більшовики продовжували наступ. Фірмани-селяни почали втікати, хто куди міг. Селянин, на возі якого лежав сотник Каплистий, намагався скинути пораненого. З надлюдським зусиллям Макар підвівся, вхопив рушницю, що лежала коло нього на возі, та загрозив селянинові, що коли він не поверне на дорогу, то застрелить його. Це подіяло. Селянин прилучився до обозу бригади. Тут і розшукав товариша Павло Котович. Далі він вже був увесь час поруч, безперервно опікуючись пораненим.
Два дні без перев’язки і жодної медичної допомоги возили Макара на підводі, аж доки українські армії не об’єдналися. Тоді Котович відвіз сотника Каплистого в Ямпільський шпиталь, затим — у Могилівський, де той пробув до 4 червня. Ще не до кінця вилікувавшись, приєднався до своєї частини і в обозі помалу одужував…
А Олеся Ашеніва таки винесли з поля бою… Поховали його на цвинтарі села Велика Джугастра. «Похорони ті не були пишними, але ті похорони були овіяні невимовною тугою вояцтва. І не плакали по небіжчикові ні батько, ні ненька старенька, ні діти, ні дружинонька, але тихо, стримано плакали земляки-ананьївці, що зі смертю небіжчика втратили… батька-дорадника… І тут можна цілком влучно прикласти слова нашої народної пісні: «І сховала домовина горді поривання, всі надії молодії, всі його бажання». Вічний спокій тобі, наш славний лицарю-земляче, пухом тобі земля!» — так закінчив свій спогад сотник Макар Каплистий.
Вічна пам’ять і Макару Каплистому, який у час «національно-соціальної визвольної боротьби нашого народу» був одним із тих, хто своєю самопожертвою, відданістю й любов’ю до рідного краю заслужив нашу вдячну пам’ять.
59. Таке не забувається
На початку травня 1920 р. більшовики почали вивозити з Києва майно. В часописах тільки й писалося, що про наступ поляків. Ходили також чутки, що разом із поляками йде українське військо.
Козацьке військо справді наближалося до столиці. Ще 22 квітня з Берестя виїхала ешелонами 6-та Січова дивізія під командуванням генерал-хорунжого Марка Безручка. Їхали через Бердичів.
Коли козацтво увійшло до Бердичева, місцеве населення було вражене — адже про українську армію вже й покинули думати. І раптом — потяги, всі вагони яких уквітчані жовто-блакитними прапорцями й стрічками.
Коли частини Січової дивізії стрункими рядами пішли вулицями Бердичева, радості та здивуванню «не було меж». Раділи українці, чудувалися євреї. Збуджена юрба довго йшла за колоною, проводжаючи її аж до самих касарень на Лисій горі…
Знову почалася муштра. Святковий настрій козацтва підупав. «Коли ж до Київа?» — питав себе кожний.
Нарешті настав і цей день…
Майже на кожній станції — юрби народу, які зустрічали потяг могутніми вигуками «Слава!» Всі вже знали, що це українське військо їде визволяти рідний край. На деяких станціях відбувалися зворушливі зустрічі — батька з сином, брата з братом…
Поляки делікатності не виявили і увійшли до української столиці першими.
Союзне польське військо справило на киян велике враження. Гарно одягнені та озброєні жовніри йшли вулицями з музикою та в повному ладі. Мешканці зустрічали їх радісно. Особливо раділи місцеві поляки, які, почепивши на одяг національні стрічки, кидали квіти і кричали: «Нєх жиє Польська!» «На українців дивились (вони) з презирством… — свідчив Юрій Руденко. — (І) казали, начебто Київ — старе польське місто».
Січовики до Києва приїхали надвечір 9 травня. Їхні ешелони загнали на запасні колії станції Київ-Товарний.
Урочистий вступ військ УНР у столицю було призначено на ранок.
У ніч проти 10 травня мало хто з козаків спав. Коли перше проміння сонця освітило золоті бані Києво-Печерської лаври, в ешелонах вже всі були готові й чекали сурми.
У цей час вздовж одного з потягів 6-ї дивізії йшла старенька жінка. Вона шукала свого сина. Питала у кожному вагоні. І ось нарешті почула… Один стрілець відповів, що знав її сина, разом служив із ним на панцернику, та минулого року його забито. Стрілець намагався цю правду сказати якомога делікатніше…
Для матері це була страшна правда. Вона впала на коліна, довго плакала, й тільки губи її беззвучно шепотіли слова молитви. Потім вона заспокоїлася й, простягнувши руки до неба, слабим старечим голосом промовила:
— Боже милий, сердечний, ти відібрав від мене мого сина, одну мою надію й втіху в старості, але я не скаржуся, бо щаслива, що син мій загинув у боротьбі за рідний край, за його волю. Боже, дякую тобі за це.
Сльози покотилися з її очей. Ридаючи, вона впала на козацькі руки. В цю мить заграла збірку сурма, й стрільці мусили лишити стару жінку на самоті зі своїм горем…
Київ зустрічав українське військо «так, як зустрічає батько свого сина після довгої розлуки», — стверджував козак 6-ї Січової дивізії Юрій Руденко.
У багатьох киян наверталися сльози радості. Шлях, яким йшли січовики, був всуціль встелений квітами. Одягнені козаки були не гірш за поляків — всі в зелених френчах, шоломах, гарно озброєні…
Сонце заливало теплом і світлом Хрещатик, по якому серед киян поволі сунула польська піхота й кіннота. Ось і важка познанська артилерія, а он із Прорізної лавиною суне полк кінноти.
Повільний крок коней, брязкіт, сонячне світло, новенький одяг польських уланів — все це впливало «як гіпноз на юрбу, що призвичаєна до різноманітно одягненого й обдертого большевицького війська. Але юрба мовчить!» Тільки час од часу чути радісні вигуки.
Усі дивляться на кінець колони, що проходить вулицею. Й ось раптово здалеку почувся крик. Він ширився, розкочувався і розливався по всьому Хрещатику. Нарешті крик переріс у радісний гук народу — це на Хрещатик вийшли перші українські частини.
«Що було далі, я собі уявляю, як у сні… — згадував вояк 6-ї Січової дивізії Сергій Павлінський. — Всі наші гармати, коні й ми були в квітках. В наші ряди вдиралися цілком незнайомі люде, обіймали нас, цілували, плакали й простягали до наших рук квітки. Не було серед нас чоловіка, який би не мав їх. А скільки радісних зустрічей: там наречена обіймає шию молодого хорунжого, який весь червоний від радості й сорому, що його обнімає дівчина перед стрільцями… Далі старенька мати з плачем обіймає сина — стрункого молодця. Куди не подивися — радісні обличчя. А вітер, граючи, повіває шитим золотом дивізійним прапором і далеко розносить радісну пісню визволення й перемоги над червоним ворогом».
Ось вже й Міська дума. Якісь офіційні особи вітають українське військо, щось промовляють… Парад на Софіївській площі приймав Головний отаман Симон Петлюра. Всі навколишні будинки «в цей великий день» були прикрашені жовто-блакитними прапорами. «Весь Київ радів, — згадував учасник події Юрій Руденко. — На вулицях було стільки народу, що припинився рух трамваїв та візників, вся ця лава людей сунула в напрямі до Софіївської площі. Лиця у всіх були радісні, світлі, кожний відчував це свято. Парад почався о 12.30 годині». Пройшов він під вигуки: «Хай живе Самостійна Україна та її військо!»