Сказання з Небезпечного Королівства

— Егей! — мовив той і припинив пхикати, а натомість затремтів і позадкував, аж весь вогонь у ньому захолов. — Ви ж, надіюся, не прийшли, щоб убити мене, добрий пане? — заскімлив.

— Ні, ні! — відказав фермер. — Я ж не казав про вбивство.

Сіра кобила пирхнула.

— Тоді що, дозвольте запитати, ви робите тут із усіма цими лицарями? — мовив Хризофілакс. — Лицарі завжди вбивають драконів, якщо ми їх не випередимо.

— Я нічого з ними не роблю. Вони для мене порожнє місце, — сказав Джайлз. — Тим паче, що всі вони тепер або загинули, або повтікали. Як щодо того, що ти обіцяв на Водохреща?

— А що саме? — схвильовано перепитав дракон.

— Ти спізнився майже на місяць, — мовив Джайлз, — і прострочив платню. Я прийшов, аби забрати її. Ти мусиш попросити в мене пробачення за всі турботи, яких я зазнав через тебе.

— Я дуже перепрошую! — сказав той. — Не треба було вам так клопотатись і приїздити сюди.

— Цього разу я заберу цілий твій скарб до крихти і без жодних базарних штучок, — мовив Джайлз, — або ж ти помреш, і я звішу твою шкуру з церковної дзвіниці як пересторогу.

— Це страшенно жорстоко! — сказав дракон.

— Домовленість дорожча за гроші, — мовив Джайлз.

— Чи можна мені залишити бодай перстінчик-два та дещицю золота, щоби мати чим розраховуватися? — запитав той.

— Ані мідного ґудзика! — відрізав Джайлз.

І ще певний час вони вели бесіду в такому стилі, сперечаючись, як завсідники торговиці. Та результат виявився передбачуваним, адже хай там що, а Фермера Джайлза рідко і мало хто міг перемогти в торгах.

Дракон змушений був пройти пішки весь зворотний шлях до печери, бо Джайлз невідступно супроводжував його, тримаючи Хвостогриза напоготові. Стежина була вузька й оповивала гору, тож на ній обом їм заледве вистачало місця. Кобила сунула позаду й виглядала дещо задуманою.

До печери, якщо міряти кроками, було п'ять миль важкого підйому; і Джайлз ледве плентався, задихаючись і сапаючи, проте ні на мить не зводячи погляду з черва. Нарешті вони добралися до входу в печеру на західному боці гори. Вхід був великий, чорний і огидний, а мідна брама висіла на величезних залізних колонах. Вочевидь, у давно забуті дні то було шановане та неприступне місце, бо дракони не будували таких помешкань і не рили таких копалень, оселяючись натомість — по змозі — у склепах чи у скарбницях могутніх людей і велетнів давнини. Двері тієї просторої оселі були широкі, й подорожні опинилися в їхній тіні. Доти Хризофілакс не мав нагоди для втечі, та, дійшовши до власної брами, він стрибнув уперед і приготувався шаснути досередини.