Запізніла розплата

Всього кілька кроків відділяли театр од готелю. Піднявшись до вітальні, я замовив віскі з содою і, п'ючи цю суміш, задумливо дивився на нерозпалений камін. Почувши, що двері відчинились, повернув голову і ледь не впав із стільця — в дверях стояла Попелюшка.

— Я бачила вас у залі. Вас і вашого приятеля. Коли ви підвелись, аби іти, я чекала на вас надворі і пішла слідом. Що ви робите у Ковентрі? Чоловік, котрий приїхав з вами, детектив?..

Вона не рухалась. Плащ, накинутий поверх вбрання для сцени, сповз із плечей. Я бачив, як вона зблідла під рум'янами, чув у її голосі жах. І в ту хвилину я зрозумів усе — і чому Пуаро шукав її, і чого вона боялася. Більше того, я зрозумів своє серце.

— Так, — сказав я м'яко.

— Він шукає… мене? — напівпошепки запитала дівчина.

Оскільки я відповів не одразу, вона сіла на підлогу біля великого фотеля і заридала. Опустившись навколішки поруч із нею, я підтримував дівчину рукою і гладив її по голові.

— Не плачте, заради Христа не плачте! Я подбаю про вас. Не плачте, люба. Не треба. Я все… все знаю…

— Не може бути!

— Гадаю, все… — І по хвилі, коли вона стихла, запитав: — Це ви взяли кинджал?

— Так.

— І для того, щоб взяти його, попросили мене показати місце злочину? А потім удали, що знепритомніли?

Вона ствердно кивнула.

— Навіщо ви взяли кинджал?

Вона відповіла з дитячою щирістю.

— Боялася, що на ньому лишилися відбитки пальців.

— Але невже ви забули, що були в рукавичках?

Вона захитала головою, а потім ледве вимовила:

— Ви збираєтеся віддати мене… до рук поліції?

— Боже збав! Ні!

Вона довго і уважно дивилася на мене. Коли наші погляди зустрілися, дівчина запитала спокійним голосом:

— А чому ні?

І місце, і час були не дуже слушними для освідчення в коханні. Бачить бог, що попри мою буйну фантазію я ніколи не міг уявити, що кохання настигне мене за таких обставин. Та відповів я вельми просто й природно:

— Тому, що кохаю вас, Попелюшко.

Немов засоромившись, вона схилила голову і пробурмотіла:

— Неправда… неправда… якби ви знали…

І потім, немов опанувавши собою, глянула мені прямо в очі й запитала:

— А що ви знаєте?

— Знаю, що того трагічного вечора ви прийшли до пана Рено. Він запропонував вам гроші, і ви з образи розірвали чек. Потім залишили будинок…

— Продовжуйте. Що було далі?

— Не знаю, чи відомо вам було, що Жак Рено приїде того вечора з Шербура, чи ви просто сподівалися, що щасливий випадок допоможе вам стрітися з ним, але ви лишилися біля вілли. Як би там не було, невдовзі перед північчю ви побачили людину на майданчику для гри в гольф…

— Далі! — проказала дівчина спокійно.

— Гадаю, він стояв до вас спиною, та ви впізнали його. Чи вирішили, що впізнали. Ви добре знали його ходу та поставу, так само як і пальто… В одному із своїх листів до Жака Рено ви загрожували йому. Отож, коли ви побачили його там, злість і ревнощі затьмарили вам розум, і ви вдарили кинджалом. На жодну мить не припускаю, що ви хотіли вбивати його. Та ви вбили його, Попелюшко.