Євреї на Україні

Після подій 1881 р. в умах єврейської інтелігенції настав крутий злам. Сподівання, що їй вдасться злитися з корінним панівним населенням і таким чином “проскочити” в панівні верстви російського суспільства, подібно до того як це вдалося зробити їхнім західноєвропейським одноплемінникам, виявилися ілюзорними. Російська придворна кліка не мала й гадки ділитися владою з “жидами”, яких вона хоч і терпіла в економічному житті, але відтирала в інших сферах діяльності, бо зневажала так само, як свого часу зневажало їх польське панство.

Олександр ІІІ хоч і змушений був віддати свою дочку Ксенію за великого князя Олександра Михайловича, проте не любив його за єврейське походження, а його матір велику княгиню Ольгу Федорівну в інтимному колі називав не інакше, як “тіточка Габер”,303 натякаючи на її батька — єврейського барона Габера. Дружина Вітте, Матільда Іванівна Лісаневич, з огляду на її семітське походження, “несмотря на все старания, так и не была принята при дворе”.304 І це при тому, що сам Вітте користувався величезним авторитетом у придворних колах. Правда, чорносотенна преса називала і його “єврейським владикою” за лояльне ставлення до євреїв.

Одне слово, єврейська інтелігенція мала досить підстав, щоб прокинутися від “асиміляційного гіпнозу”,305 масова еміграція з Росії, а по суті безладна втеча євреїв до Америки, радикально також не вирішувала справи. Глава українських сіоністів київський лікар М.О.Мандельштам, який у розпачі висунув було гасло: “Геть звідси!”, збагнув це сам. Пізніше він прийде до переконання, що єврейству слід звернутися до землеробства, бо тільки воно може оздоровити єврейський народ і стати грунтом для спрямування еміграції в бік колонізації. “Безземельный народ есть народ беспочвенный, — говорив він. — Евреи ведут беспочвенное существование, они лишены той почвы, без которой нормальное существование народа немыслимо: собственного угла, собственной земли”.306