Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Прудка! Iще як побiгла! – беззвучно смiється Грицько i впирається всiєю спиною в деревину. «Хоч би чоботи бабi на зиму пошити. I на люди нема в чому вийти. А скiльки ж вона роботи переробить, перемучиться… Ех, злиднi нашi та й годi. Увесь вiк промучилась людина», – охоплює сердечний жаль i любов до старої.
Сутенiє.
Коло лiсу струмують темносинi тiнi, а тут, на городах, вони ще ледве беруться сизим димком. Пахне розпарене за день дерево, нагадуючи, що й воно ще недавно жило, красувалося, бринiло соками i листвою; за городом на левадi заскрипiв деркач, десь по шляху проїхала пiдвода. Тихо в селi, навiть вiтрець не насмiлиться загасити перших двi зiрки на небi.
I на душi тепло, радiсно, тому й мрiї смiливiше простягають руку дiйсностi.
«Збудую хату, як у Бондарiв – на двi половини, з ганком i ванькиром, тiльки трохи меншу. Скiльки ж це буде коштувати? Ой, невистачить в тебе, парубче, грошей. Таки невистачить. Аби й просту поставив», – вперто просочується твереза думка.
«Можна й просту, чим я погана була», – зiтхає в темрявi беззубим ротом столiтня будiвля.
«Ти свiй вiк вiджила, то й помовчуй», – вiдмахується Грицько. Вiн починає прикидати, в яку копiйку може влетiти хата на двi половини.
– Четверо дверей – раз, – загинає палець. – Восьмеро вiкон – два. За одно скло здере скляр три шкури… Доведеться зимою у найми пiти.
I чує, як холодно їжиться тiло; мало вiн з дитинства находився в чужих полях?
«Буде над тобою день i нiч коверзувати якийсь дiдько, i нiчим йому не вгодиш, як болячцi якiй… Продати корову… Та позичити в когось грошей. Стiй, стiй, а Дмитро не поможе? Хто, хто, а Горицвiт позичить, якщо тепер коня не купуватиме. Так i буду робити: корову продам, зажену кожушок – i в свитцi перезимувати зможу, наб'ю олiї, обмiняю на всякий дрiб'язок i таку хату збудую, що сам Варчук лопне з завидкiв, їй-право, лопне, – веселiє, хоча в глибинi душi вiн знає, що буде будувати тiльки просту халупу. I то аби стягнувся на неї.
Сон. охоплює парубка лагiдними, надiйними руками. Ще Грицько чує, як туго заспiвали по денцю дiйницi струмки молока.
«Югина корову доїть…»
До нього пiдходить попрощатись стара хата. Червонi натомленi очi блищать старечою сльозою. Осипається останнiм трухлявим свiтлом зруйнований порiг, а на покрiвлю чомусь вилазить Варчук, i кущ жита злякано вiдхиляється вбiк. I вся хата вiдхиляється; вiдкривається новий будинок на камiнному пiдмурку з великими голубими очима, як в Югини.
XX
Селянський сход велетенським роєм сколихнувся на майданi i, розбиваючись на дрiбнi рої, з гулом потiк у позазiлюванi вулички. Недокипiлi суперечки розгорялися з новою силою, i в розмову встрявали навiть тi селяни, що за все життя на сходi чи зборах i звуку не проронили. Мова у таких була скупа, але тяжка, мов земля: вона, як цiлину, пiднiмала державнi дiла.
– Хлiб! Хлiб!
Це слово дихало живою нивою, розсiвалося, як перший посiв, засновувало усi вулицi; за ним розкривалося напружене трудове життя країни, воно проростало новою силою, пiднiмалося заводами пiд синiм небом, ставало танками на хмурiм кордонi.
Натхненна промова секретаря райпарткому Павла Савченка, наче бистрiнь, освiжила селянськi душi, i зараз щоденнi чiпкi турботи подалися назад, даючи дорогу свiжим сходам.
Куркулi i їхнi пiдголосники занепокоїлися. В'їдливими чи обережними, грубими чи пiсними, напiвмолитовними словами хотiли приглушити, притоптати цi сходи: бо то великий неспокiй, коли дядько починає думати не про свою латку, зарiбок, позичку, а про ширшi дiла. Краплинами отрути закапали ворожi поголоски, зiтхання, поганенький, вичавлений смiшок.
Легко кiлькома камiнчиками скаламутити степову криничку, але озерну хвилю не зiб'є навiть одичалий табун; легко кинути сумнiв у самотню душу селянина, особливо коли вiн гнеться в куркульському дворi, просячи за вiдробок худобу чи миску муки; але цей самий сумнiв брудною порхалкою розсипається бiля нiг колективу, наснаженого бiльшовицькою вiрою. Цiєї рiзницi не вхопило цупке, але низьколобе куркульство.
I коли задичавлений жмутками волосся рот Данила Заятчука хтозна в який раз надоїдливим джмелем прогудiв, що хлiб у цьому роцi не вродив, то мовчазний полiсовщик Мирон Петрович Пiдiпригора з перебiльшеним подивом глянув на нього:
– То, кажете, i у вас не вродив?
– А хiба я що? Луччий за всiх? – нахмурився Заятчук.
– Та нi, я не кажу, що ви луччий за всiх. Це всi знають. Кого не попитай.
Гурт селян вибухнув смiхом.
– Так його, Мироне Петровичу, бо вiн увесь вiк прибiднюється.
– А червiнцями глечики понабивав.