Велика рiдня
- Автор: Стельмах Михайло Афанасьевич
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Велика рiдня». Краткое содержание книги:
Роман передает ощущение масштабности событий сложного исторического периода - от окончания гражданской войны и до изгнания фашистских захватчиков из советской земли.
Философские размышления и романтическая окриленнисть героя, живописные картины быта и пейзажи, написанные c тонким чувством природы, c любовью к родной земле, раскрывают глубокий идейно-художественный замысел писателя.
В 1949 году вышел первый большой роман М. Стельмаха - «На нашей земле», который автор определил как первую книгу романа-хроники. Произведение о жизни украинского крестьянства после революции. В 1951 году он издает вторую книгу этого романа - «Большие залежи». Объединив в одно произведение обе части, писатель дает название роману «Большая родня» (1951).
За этот роман в 1951 году Михаил Стельмах был удостоен звания лауреата Государственной премии.
– Е, тодi дукачам i болота не дамо. Мульку їм у бiк! – затанцював кулак Варивона по скатертинi, i жалiбним передзвоном обiзвався стiл.
– Олександр Македонський був сильним чоловiком, але навiщо стiл трощити? – Григорiй поклав свою руку на Варивонову.
– Олександр Македонський? Завойовник? Знаю, знаю… Тiльки вiн не з нашого села… I у Варчука не наймитував. Усi засмiялися.
– А ти, Григорiю, як далi думаєш жити? – нахилився Бондар до Шевчика. – В соз скоро вступатимеш?
– Ще бiля хати треба помучитись…
Увiйшла Марiйка i розмова про соз затихла.
– Ви собi як хочете, а я в садок вiдпочивати, – сказав пiсля обiду Iван Тимофiйович i обважнiлою ходою подався з хати.
Непомiтно вислизнула i тiтка Марiйка. «Хай собi погомонять трохи». Проте через кiлька хвилин то за тим, то за iншим заглядала до хати. Варивон тiльки вiкна пильнував, щоб не заважати розмовi.
I як не пiдходив Грицько до дiвчини, вона вiдповiдала коротко: еге, да, нi, авжеж – i схиляла низько голову. Цим ще бiльше до вподоби припала. «Несмiлива. Тiльки до неї треба ходити», – твердо вирiшив парубок.
– Ех, i тетеря ж ти! – напався за ворiтьми Варивон. – Хiба ж так з дiвчатами говорять? Штурпак – штурпаком. Ти б їй якусь пiсеньку проспiвав, кумедiю розказав, з вiршиком, значить, пiдсипався, сеє-теє на вухо шепнув, щоб якась кумерцiя була. А то плiв-плiв про Химинi кури. Один смiх i грiх. Язик у тебе, значить, телячий.
– Ну, ну, ти не дуже там патякай, – примирливо вiдмахнувся Гриць, як вiд надокучливого гедзя. Самому було смiшно, що не вдалося переговорити до ладу. Та попереду днiв та днiв.
XIX
От i його обiйстя.
В останнiх променях вечiрнього сонця, мов бабуся, дрiмає стара-престара хата, хтозна-коли збудована. Навiть вирубанi роки на сволоку давно сточив ненаситний шашель, а порiг в темнотi, коли його забуде змастити глиною баба Орина, починає свiтитися димчасто-золотою трухлявиною. Кiлька вишень, наче внучата, обсiли її, затулили маленькi вiконця, спинаючись на низькi наболiлi плечi. I на вiтрах i без вiтрiв поскрипують кiсточки – на вiдпочинок просяться.
Багато своїми пiдслiпуватими вiконцями бачила хата, вже й дивитись надокучило. Тим-то бiля плоту i лежать обтесанi деревини, ждуть свого часу i майстрiв. Чимало Грицько наорався чужого поля, немало гибнув у хурманцi, кульчився на холодi в лiсництвi, щоб заробити де копiйчину, де деревину на нову хату. А стару тимчасом пiдпирає слупами зсередини, пiдпiрками знадвору.
Червоними натомленими очима тихо стрiчає вона Грицька, i шкода стає її, як живої людини. Вiн сiдає на обтесану пiдвалину i гладить рукою клеймований стовбур. Цей дуб вiн облюбував торiк у Варчука. Добре накосився на помiрках, поки Карпо привiз деревину в його двiр. А цю березу з он тою вiльхою заробив у лiсництвi на прополцi посадки. З цiєї ж липи славнi двi крокви вийде. Ге ж?
«Еге ж», – згоджується стара хата i заплющує червонi очi. Пахучий голубий сон огортає її i тiльки на гребенi тихо колишуться кiлька житнiх колоскiв.
З низьких дверей виходить баба Орина. Темiнь вiє з її очей, рота, проте в роботi вона ще чiпка – цiлий день буде полоти на городi й не охне.
– Так де ти бурлакував? – сiдає на деревину i чорнозеленими вiд зiлля руками спирається на кленову дiйницю. В дiйницi лежить цiлушка хлiба з втиснутою пучкою солi.
– Усе село обходив.
– Усе село обходив? Чую, чую, що натягнувся, неначе чiп. Це ви мастаки чужих собак дражнити. Ти скажи, у якої дiвчини був?
– Ще менi рано до дiвчат ходити, – смiється Грицько.
– Як рано, бiсiв сину! Ти що, до сивого волосу будеш парубкувати? Скажи менi прямо, коли нарештi оженишся?
– Ще маю час.
– Тьху на тебе, шалений! – тьмяно блищать чорнi пеньки зубiв i сiтка зморщок то пiдстрибує вгору, то знову обвисає, глибока i густа. – Я вже корови кулаком не годна видоїти – половина молока зостається, а колись двома пальцями з найтвердiшого вим'я витягала до краплi. Хлiб стану мiсити, а мене всю в дiжу затягує… Женися, окаянний, скорiше. – I навiть у самому словi «окаянний» вiн чує любов до себе.
– Оженюся, бабо.
– Коли?
– Хату збудувати треба.
– Теж менi господар iз тебе. Оженишся, то й рiдня молодої допоможе, i зайва копiйка в кишенi залишиться. Слухайся, бо старi крутяться, а молодi учаться… Я, думаєш, заставляла б тебе одружуватися, – тихiшає голос. – Сили моєї нема. Виробилася, Грицю. Ще вдень розiйдуся так-сяк, а вранцi ледве з тої лежанки встану – кожна кiсточка ниє… Куди, куди, проклята!
В ворота вбiгла первiстка i майнула до низького перелазу, щоб скочити в город. Баба Орина, розмахуючи дiйницею, швидко бiжить переймати корову.