Браслет із знаком лева

Перед очима стояло власне фото у траурній рамці. Куди б не відводила очі, скрізь зримо бачила своє зображення. І так довго втупилася в нього, що очі самі заплющуються, бо на них звідусіль давить чорна стіна смерті з надписом, що її офіційно оголосили мертвою.

Фото у траурній рамці миготіло скрізь: лежало на журнальному столику, визирало з-за фіранок, спускалося зі стелі, множилося на підлозі, по стінах, — не варто навіть роздивлятись доокруж, бо скрізь — власне фото у траурній рамці.

Марта так і заклякла на одній точці, — само по собі виходило, що на газетному фото зображено її друге я, — вольове, рішуче, хоробре. Його вона втратила назавжди, — тут її імідж бойової репортерки нікому не потрібний. А вона залишилась така, як народилася, зі своїми непристосованими до дійсності комплексами. Це зараз, у цю секунду ставало фактом, бо інакше б досі друге я уже б щось обдумувало наперед.

Що ж маю робити, що?

Друге я мовчало серед суцільної пустелі крижаних скалок.

Стало холодно. Готова була впасти на канапу і — нехай усе летить шкереберть, — хіба вона має силу якось протистояти? Та й як себе поводити у цій ситуації?

— Пані, пані! — тягла Омо за руку Марту. — Того червоного і товстого повезли на Суматру.

Дівча вже вдруге торочить те саме, але її господиня зовсім не реагує, дивиться скляними очима в темряву і мовчить.

— Що? — нарешті глянула на дівчинку.

— Та кажу ж вам, Ероута повезли на Суматру, я бачила, як його посадили на човен і повезли, — втретє товкмачила Омо.

— Ах, це ти, Омо…

Ероута уже тут немає, але від того мені не легшає…

— Та ви мене чуєте? — Омо мало не плакала. — Не бійтеся, його тут вже немає. — Дівчинка притулилась до Марти.

Кожен думав про своє.

Цього разу Омо поталанило з господинею. Другий рік прислуговує заїжджим паням, а такої хорошої ще не зустрічала. Жодна не почастувала її цукеркою, навіть не дивились у її бік. Усі пихаті, жадібні до суконь, прикрас, до алкоголю охочі. Не те, що нова господиня.

Дівча глянуло на Марту, але вона все ще сиділа незворушно, занурена у власні думки, тільки легенько пестила кучеряву голівку Омо. А як би Омо хотілося, щоб господиня знову розповіла щось цікаве. Скільки усього знає її пані!

Виявляється, живе вона у місті, де на кожному кроці зустрічаються кам’яні леви. І місто називається іменем сильного і мужнього чоловіка — Львів.

Омо вже чимало знає і про Україну, і про дивні гори Карпати, де ростуть величезні дерева сме-річ-ки, шумлять гірські потоки і не виїдає очі пісок пустелі. Дивно, що немає там пустель. Чому, не розуміє Омо.