Браслет із знаком лева

Але ноги все ж не слухалися, плентались, залишаючи по собі борозни у червонястій пилюці.

Стефан ніяк не міг збагнути, чого йому відмовляють ноги, руки. Все ж у нього було гаразд, він не отриїлав жодних пошкоджень, навіть подряпини не мав після того, як з літаючої розвалюхи дістався на берег, хіба кілька синців, щось схоже на ті прикраси, з якими мало не щодня повертаються додому його сини Іво та Алек.

Це і Марта може засвідчити. Бо не троє загинуло, а двоє. Таки двоє!

Стефан полегшено зітхнув, — він знайшов нещодавно загублену думку. Навіть міг заприсягтися, що й з головою у нього було все гаразд і не міг він стати недорозвинутим ембріоном, здатним лише слину пускати та інфантильно белькотіти. Скільки разів, сидячи на терасі шпиталю, думав про це, але завжди якась величезна червона пляма заступала думку, і як тільки Стефан кліпав очима, думка остаточно зникала, — кожного разу перемагала ота триклята червона пляма. І ще — вона огидно гиготіла і позбавляла Стефана можливості відшукати втрачену сентенцію.

Майкл поставив перед Стефаном склянку. У ніс вдарив приємний і збуджуючий запах алкоголю. Метись розумівся на добрих напоях, а це було таки класне віскі. Він навіть знає його марку, зараз збереться з думками і згадає. Тільки, як потім вимовить назву, коли язик теж якогось біса перестав слухатися?

Стефан вдихав запах віскі, наче наповнював власний мозок необхідними для повноцінного функіонування ефірними парами.

— Давай, Стефане, за повернення до життя! — підняв склянку Майкл.

Руки Стефана тремтіли. Віскі хлюпалося, коли намагався піднести склянку до рота. Друга спроба, як і перша, виявилася марною.

— Не відступай, друже! — підтримав склянку Майкл.

Метись пив жадібними ковтками. Майкл тримав денце склянки поки не побачив, що вона спорожніла. Сам поставив її на місце.

Стефан відкинувся на спинку стільця і заплющив очі. Поворушив язиком: чи зможе щось членороздільне видушити з себе? Але алкоголь робив своє, — виводив із заціпеніння.

— Який сьогодні день? — довго видобував з себе, ледве-ледве даючи раду з неповоротким язиком.

Щоб розібрати сказане, Майкл ближче нахилився до Стефана.

— Сьогодні двадцять перше червня.

Стефан втупився в одну точку. Як добре, що вона не червоного кольору і не розповзається в очах. Він спробує швидко обміркувати почуте. Вилітали вони з Варшави сьомого.

Дякую тобі, Матір Божа Ченстоховська, що повертаєш мені пам’ять.

Значить, оговтався він через два тижні.

… Сте-фа-не! — устиг впіймати окраєць думки перш, як червоняста пляма почала налазити на очі.

— Марта жива! — з неабиякими труднощами видобув з себе.

— Ні, друже, на жаль, ти не знаєш, вона… вона загинула.

Майкл відвернувся вбік, очі шукали когось у іншому вимірі, і Стефан шкодував, що у цю хвилину він не побачив його обличчя, бо тоді б Харріс зрозумів, що він говорить правду.

— Загинуло дво… — з рота потяглася тоненька цівка слини.

— Я знаю, тобі теж шкода Марту, то справді чудова дівчина була.