В сузір’ї Дракона
- Автор: Чемерис Валентин Лукич
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Пороги»
- ISBN: 966-525-569-Х
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «В сузір’ї Дракона». Краткое содержание книги:
Плідно працює письменник і в своєму улюбленому жанрові фантастики й пригод. Свого часу були видані значними тиражами роман Валентина Чемериса «Приречені на щастя» та повість «Білий король детективу».
Звідтоді впродовж п’ятнадцяти років (1990–2005) у журналах, газетах, колективних збірках, альманахах постійно з’являються фантастично-пригодницькі твори письменника. Розпорошені по різних виданнях ці речі вперше виходять під однією обкладинкою у книзі «В сузір’ї Дракона». Виходять з надією, що когось вони (тепер чи й колись), а таки зацікавлять. І, безперечно, стануть для автора ще однією радістю — радістю зустрічі з читачем.
Денис Зурбагай повернувся лише під вечір. Був він чомусь притихлий, зажурено-усміхнений.
— А знаєш, Зіночко, Петька Дактиль від нас уже полетів.
«Нарешті!..» — хотіла було крикнути вона, але стрималась і натомість обережно запитала:
— Куди?
— Додому, — махнув Денис рукою у напрямку стелі. — У свій юрський період мезозойської ери.
Зіна мовчала, не знаючи, як їй реагувати, і тому боялася необережним словом образити чи бодай шпигнути чоловіка.
— А втім, хай летить, — гомонів Денис не так до неї, як до своїх думок. — Кожний мусить жити тільки в своєму часі. Хоча без Петьки Дактиля мені буде трохи сумно.
На півдорозі до кабінету він зупинився, повернувся до неї.
— Я той… — сказав винувато, — рушницю в озері утопив.
— Як — утопив? — злякалась Зіна, як ніби рушниця була живою істотою. — Нарочито?
Він кивнув і додав, вже заходячи до кабінету:
— З полюванням віднині покінчено. Досить. Збиратиму краще гриби. Теж полювання, тільки тихе.
І Зіна за всі дні, звідколи зчинилася ця історія з птеродактилем, посміхнулася й полегшено зітхнула. Полювання вона терпіти не могла, вважаючи вбивство живих істот заради якоїсь там мисливської пристрасті заледве чи не варварством. І це добре, що Денис розквитався з ним, але… Але й рушниці було жаль: такі гроші пропали.
І від того вона засмутилась, і веселість зникла.
І ще відчула, що їй чогось (чи когось) шкода. Мабуть, добрих грошей, які можна було б взяти за рушницю (вона ж імпортна, дорога), якби Денис не поспішив її утопити. І ще чомусь жаль було й Петьку Дактиля, симпатичного, судячи по всьому, літаючого ящера, який жив колись у юрському періоді далекої-предалекої і не знайомої їй мезозойської ери і зник з планети Земля, може, й сотню мільйонів літ тому, а це гостював у неї в квартирі, гостював майже ж два місяці, а вона так жодного разу і не бачила його. Який жаль!..
В ПЕТЛІ ЧАСУ
Виявляється, штормове застереження передають не лише кораблям, а й тихим степовим селам, біля яких не те, що моря немає, а й навіть річки, якщо не рахувати колгоспного ставка, як то, наприклад, у Вітряках.
«Вітряки, Вітряки?.. — повторите ви замислено. — Гм… Не чув. Цікаво, де вони, ці Вітряки?»
Якщо вам доведеться їхати автострадою «Москва — Сімферополь», то десь за Дніпром, у синій далині безмежного роздолля хлібних ланів, де під високим небом Придніпров’я половіють пшениці, на якомусь там кілометрі майне край дороги нічим не примітна голуба табличка з білими літерами: «с. Вітряки. 3 км».
До села веде асфальтівка, обсаджена з обох боків яблунями та грушами, між якими в густій траві блакитніє петрів батіг. З автостради добре видно, що село розташувалося на трьох пологих пагорбах. Взагалі, місцевість у тих краях нерівна, багата на горби та косогори, над якими постійно крутяться вітри. В давнину тут замалим не на кожному узвишші махали крилами вітряки — звідси походить і назва села.
А навколо — все поля і поля, жовті о цій порі — якраз половіють хліба. І коли глянеш на Вітряки здалеку, на три пагорби, що витягнулись один за одним і потопають у садах, на білостінні хати з лелечими гніздами, що чорніють і на тополях з осокорами, то село вам здасться великим пароплавом з червоною трубою ближче до корми (силосна башта), що пливе серед безмежного моря хлібів.
І все ж навіть у степових Вітряках пролунало одного разу штормове застереження. Як, між іншим, і по всій області (степовій, до речі), теж далекій від морів-океанів, з якими у нас в першу чергу й асоціюється дещо… мм… бурхлива суть слова «шторм».
Принаймні, так був переконаний Роман Гордієнко. Того ранку він збирався на рибалку до колгоспного ставка. Оскільки ж Роман уже припізнювався (пішла сьома година ранку), то до хати не зайшов, а вбіг, тримаючи в руках не зовсім естетичну іржаву бляшанку. У ній копошилися тільки-но накопані черв’яки.
— Таїско? — погукав дружину, котра, як і більшість жінок, розпочала вихідний з генерального прибирання в рідних пенатах. — Ти не бачила коробочку з-під пудри «рашен»?
— А для чого це тобі пудра? — із сусідньої кімнати виглянула під стать чоловіку висока блондинка, років двадцяти п’яти. — Щось я раніше не завбачала, щоб ти так цікавився жіночою косметикою.
— У тій коробочці рибальські гачки, — мусив зізнатися чоловік.
— Хі-і-і… То ти висипав пудру, щоб забрати коробочку під ті осоружні гачки, на які я всюди натикаюся в хаті і через них вже боюся й на диван сісти?