Над планетою — «Левіафан»
- Автор: Бедзик Юрий Дмитриевич
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: РАДЯНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Над планетою — «Левіафан»». Краткое содержание книги:
Пригоди Ріхтера, складні перипетії його особистого життя, пошуки шляхів до правди й становлять динамічне тло цієї повісті.
Ріхтер слухав старого з тихим болем у серці, з синівною вдячністю. Йому згадалась тісна кімнатка в домі Подестри, остання, розмова з Ганкою, і раптом його охопило таке почуття, ніби Ганка стоїть тут, поруч з ним, і теж співчутливо ловить цю дивну розповідь. «Арсентьєв вийшов до фінішу першим, — тремтіла десь в його підсвідомості думка. — Росіяни винайшли свій газ. Відкриття старого практично не має ніякої ціни. І все ж таки воно існує. Є люди, які рвуться до нього, яким воно потрібне… Російський газ, звичайно, буде засекречено, і тому АСБР хоче знати формулу доктора Браузе… Таємницю доктора Браузе…»
Коли пізно вночі Ріхтер вийшов з дверей докторового будинку, дві постаті примарно одірвалися од стіни і хутко пішли за ним. Легко було здогадатися, що то за тіні. «Дім старого обложений, як фортеця. Тепер я теж в облозі і, мабуть, надовго».
Минув місяць. Ріхтер бідкався з першими начерками корабля, біля нього поступово гуртувався надійний колектив конструкторів, діло помалу посувалося. І ось одного разу підвечір, коли Ріхтер, щойно повернувшись з заводу заходивсь наодинці переглядати свої химерні начерки, несміливо обізвався телефон. Він таки й справді обізвався несміливо. Дзвякнув і змовк. Потім ще й ще. (Тільки пізніше Ріхтер дізнався, що дзвякання було не випадковим — його апарат стояв на підслуху, і люди, яким доручено було це, надто невміло підключалися в мережу!) Та то було через місяць. А зараз він сидів, нічого не знаючи, машинально тарабанив по столу пальцями.
На решті Ріхтерові вдалося зірвати трубку в найпершу мить, він міцно притиснув її до вуха і, що було сили, гукнув у мембрану:
— Слухаю! Алло! Ріхтер слухає!
І одразу ж почув кволий, ніби заглушений величезною відстанню, голос доктора Браузе:
— Ви?.. Ви?.. Прошу вас, якщо можете, до мене!.. Негайно!..
Голос урвався, із білої слухавки засичала напружена тиша.
Браузе зустрів Ріхтера з нервовою похапливістю. Кутаючись у плед, прискіпливо оглянув його з ніг до голови, ніби переконуючись, чи це справді той чоловік, якого він ждав більше двох годин. Так, так, більше двох годин. Чому саме сьогодні?.. Руки старого зціпилися в кулаки, в очах заврунилася злість… тому що скоро мають прийти вони. Рівно о дванадцятій ночі. Попередили його, офіційно й строго попередили, що мають з ним говорити. І він одразу ж здогадався, що це буде не проста розмова. Бо вони сказали, між іншим, що стежать за його домом, що їм відомо, хто у нього був і навіть те, що він уже скінчив свої роботи над газом. Можливо, негідники вдадуться до насильства, спробують вирвати його таємницю… Але він готовий на все, він давно вирішив, що далі так бути не може…
— Ви звернулися до поліції? — вигукнув Ріхтер.
— Нащо? — Браузе з погордою розвів руками. — Смерть мені не страшна. Вони це знають. Та, зрештою, якщо вони забажають вкоротити мені життя, ніяка поліція не відверне їхньої руки. Я мушу випередити їх. Всі документи тут. Всі формули, всі найважливіші висновки, все, що мені вдалося здійснити за останні роки. — Старий почовгав до столу, взяв звідтіля напханий портфель, сів з ним У крісло. Дихав важко, з присвистом, на обличчі з'явились червоні плями. Мабуть, передчував лихий кінець і тому квапився. — Слухайте, Ріхтер!.. Сядьте! Ми ще маємо час… Слухайте уважно!.. Все це я віддаю вам. Все… все… — Сунув Ріхтерові портфель, полегшено зітхнув. — Тепер хай як хочуть! — І він злісно погрозив кулаком. — Вони мріяли пограбувати старого Браузе, сподівалися вирвати справу його життя… А застануть тут тільки порожню кімнату і немічне тіло… Застануть пустку… — Він глибоко передихнув, зібрався з думками. — Тепер ще одне, Ріхтер. Ви мусите знати, хто вони…
— Я знаю їх, доктор.
— Ні, ви мало їх знаєте. Ви навіть не здогадуєтесь, що це за звірі. Потвори, нелюди, покидьки людства… — Він трішки заспокоївся, глянув на свої сухі, засновані синіми прожилками долоні. — Вони хотіли купити мої руки. Минулої осені… І я знав, для чого. Та вони й не крилися. Одного разу принесли мені особистого листа від якогось Фрай… Фрей…
— Від Джонса Фрайвуда, може?
— Еге ж, від пана Фрайвуда, їхнього шефа. Багатій. Цинік. Нахаба. Давав мені три мільйони! Готівкою або в акціях. І ще пропонував роботу в своїй лабораторії… десь там на півдні… Здається, в Преторії… Дуже настійно просив, благав, підлещувався… Тричі звертався до мене і тричі діставав облизня. Але сьогодні вони прийдуть не для жартів, і, якщо знайдуть мої папери, якщо ввірвуться в мій дім….